Старе і вже трохи висохле
воно скидало кору,
ніби відкривало своє серце всьому світу.
Там біло і тепло як вдома.
Заглянь!
Зрештою, це і є справжній дім.
Між порами шкіри ще жваво бігали мурахи
дорогами вниз і вгору,
адже скрізь для всіх шляхи однакові.
Але воно вже нікуди не спішить, лише стоїть непорушно.
Якщо і ти стоятимеш отак тихо поряд у затінку,
то ще зможеш почути як воно дихає,
як до кінця віддає все, що має..
“Яка дурість вчитися віддавати у дерева” – , скаже хтось, –
Людині все треба використовувати практично!
Воно може стати добрим столом чи ліжком, наприклад..”
Але ці мертві слова
ріжуть мені вухо,
роблять мене німою
і тихо так болить щось неназване всередині,
що не дає почути його останній подих.
