Місто його спогадів

338

   Хто ще може так багато розказати про минуле нашого Радехова, як пан Павло Звіринський. Цей 85-літній чоловік знає історію мало не кожного старого будинку в місті, пам’ятає багатьох людей, чиє тепле дихання ще, здається, відчувається між цими стінами.

   Павло Васильович охоче розповість, наприклад, що будинок теперішнього суду збудував перед останньою війною поважний єврей Майволь і мав там шинок та великий магазин шкір. Де зараз Будинок побутових послуг, був мануфактурний магазин Штопара (єдиного з радехівських євреїв, котрого з сім’єю до війни запроторили на Сибір).

   Має свою історію дім № 1 по вулиці Богдана Хмельницького. За Австрії тут був заїзний двір, починаючи з 1944 року – стояв гарнізон. А в 1930-х роках – великий шинок Германа Гейхмана. Клієнти тут мали пиво скільки хто і якого хотів: окоцімське і чеське по 70 грошів за гальбу, радехівське (з броварні графа Бадені) чи буське – по 20 грошів, лопатинське – по 10.

   Теперішній райфінвідділ розташовувався в приміщенні пожежної дружини, котра тут була ще за Австрії, а тодішній фінвідділ („ізба скарбова“) знаходився в домі сучасної міліції.

   Більшість будинків Радехова за Польщі була дерев’яною. На околицях, особливо на Качурівці (тепер вулиця Стефаника), на Кутку (Шевченка), на Підгаю (Б. Хмельницького) багато хат стояли під солом’яними стріхами. Так що пожежники мали що робити, не раз стрімголов виїжджали кіньми з „сикавками“ та з бочками на підводах.

   Коли хтось приїжджав до Радехова залізною дорогою, то з вокзалу (де були зали чекання ІІ і ІІІ кляси) міг бричкою за одного злотого під’їхати до центру міста. Дорога йшла вулицею Петражицького (тепер Витківська і проспект Відродження), мимо костьолу і графського палацу на ринкову площу. А далі, власне, не було куди їхати: за церквою обік давньої вулиці Лукової і в кінці теперішньої Лесі Українки починалися городи, сіножаті, болота. Приїжджий міг з дороги перекусити, наприклад, в шинку Кароля Туха (І. Франка, 4) і зупинитись тут же в його готелі (4 кімнати, 10 ліжок).

   Взагалі буфетів, шинків, „харчівень“ в Радехові було предостатньо – від карликового закладу Мозеса Шварца з річним оборотом 400 злотих до шинку Фрайди Обер (14800 злотих) – всього 14 точок (1938 рік). Торгувалося загалом добре, особливо людно в „кнайпах“ було під час ярмарків – ставили могоричі, „обмивали“ покупки (хоч пили в порівнянні  з нашими часами небагато). Поляк Тарнавський мав неабиякий шинок і ковбасний цех на вулиці Лесі Українки, де зараз магазин „Хліб“. (До речі, за німців вся північна сторона цієї вулиці була територією єврейського ґетто).

   З повагою згадує пан Звіринський про „ресторацію“ Розалії Сущинської (котра була в приміщенні теперішнього кафе „Молодіжне“). Входилось туди через відому в Радехові після війни „кузню“ (де й тоді можна було випити пива і закусити. Дядько з базару до „ресторації“ не йшов, на другий поверх піднімалися поважні клієнти. Офіціантки там, як ті пташки, пурхали від столика до столика: „Що пан хоче? Може пану флячків? Може зупи з калярепою?”

   – А борщ який там був, де-де, тепер такого борщу нема!

   Майже вся торгівля в Радехові знаходилася в руках євреїв. До початку 1930-х років єдиним українським магазином в місті була українська кооперація – в будинку, де тепер „Горілчані вироби“ і „Молоко“.

   В домі сучасного готелю також були єврейські крамнички та шинок.

   З архівного документа відомо, що в 1938 році в Радехові діяли солідні, як на містечкові масштаби, „фірми“ Ізака Айхмана (“мануфактурна торгівля“ – річний оборот 75 тисяч злотих), Якуба Вайсмана (“торгівля залізом“ – оборот 150 тисяч злотих), Розена Гецеля (“скуп збіжа“ – 48 тисяч злотих). Були середніх розмірів магазини, такі, як у Ізака Бернштейна (“торгівля хутрами“). Існували і злиденні крамнички, як у Хани Барах („продажа старої обуви“ – оборот 1,5 тисячі злотих та Шая Равбфогеля („торгівля селедців“ – 0,3 тисячі злотих). А ще був собі Фейвіль Купфершмідт (“торгівля кухонним начиням“), Ізак Харап („торгівля курми“), Самуель Кардаш („торгівля мацею“ – ритуальними паляницями).Випадають з переліку два імені – Онуфрія Стадницького („торгівля роверами“) та Василя Кацапира, котрий мав книгарню. Було в нас декілька трафік (тютюнових крамничок) та дуже багато м’ясних магазинів і яток.

   Павло Васильович згадує поляка Куна, що торгував ковбасними виробами:

   – Який у нього був сальцесон! А шинка! Шинки ножем він не різав, но машинкою – як покрутив корбу, то виходили плястерки  такі тонкі, як папірчик (ну може трохи грубіші). І все було свіже. Ковбаси були яких хочеш сортів: краківська, селянська, кінська, кашанка, варена, вуджена. Як чоловік виносив ту ковбасу на вулицю, то вона пахла аж на другий бік. Де-де, тепер такої ковбаси нема…

   Пан Звіринський з неабиякою пошаною говорить про адвоката Цісика, поляка, котрий став дуже діяльним бурґомістром Радехова. (Тепер таких бурґомістрів нема?).

   В 1920-і роки на місці скверів від військкомату до Будинку побутових послуг та ще подекуди тісно стояли будки єврейських крамарів. В суху погоду по базарній площі міста вітер розносив пилюку і сміття, в дощі підводи на площі могли так застрягнути  в болоті, що треба було підпрягати ще пару коней, щоб витягнути. Цісик позносив всі халабуди і за одне літо вимурував критий базар „Галя“ (десь між 1928 і 1931 роками).

   В числі багатьох маленьких крамниць, що розташувалися по периметру базару, були 2 – 3 українські. Пан Павло запам’ятав собі один епізод: виходить з української крамниці жінка поліцая (а поліцаї всі були поляками), натикається на свого чоловіка, а він на неї як гримне: „Для ти тутай пошла! Ти ідзєш  там куповаць, а оні на нас бомби ґотуйон!”.

   За старанням Цісика до Радехова привезли залізницею бутовий камінь, багатьма підводами возили його до міста. Каменем виклали вулицю Лесі Українки всю ринкову площу – від будинку військкомату до суду і до кафе „Молодіжне“. (Після війни камінь з площі забрали і вимостили ним декілька вулиць).

   За Цісика в Радехові було досить чисто. Площу старанно підмітали. Якщо, допустимо, якийсь єврей вилив на вулицю відро помиїв, а поліцай побачив, тут же штрафував. На благоустрій міста з кожного воза, що приїжджав до Радехова на ярмарок, збирали 20 грошів. Регулярно влаштовувались шарварки по прибиранню та ремонту вулиць.

   Базарний день у нас був щопонеділка. Взагалі Радехів за Польщі вважався одним з найбільших торгових центрів на велику округу. Крім ринку, в місті була ще торговиця (на місці теперішньої), де торгували, в основному, збіжжям, птицею і худобою. Кажуть, там при доброму завозі важко було проштовхнутися між овець, корів, коней, свиней, поміж дядьків та тіток.

   Де базар, там і злодії. До речі, в Радехові добре знали, хто є хто і чим займається: отой, казали, столяр, той фризієр (перукар), а той – злодій. Скажімо, ви злодій і щось поцупили в дядька з воза. Якщо операція пройшла невдало, вас належалося трохи потовкти на місці руками обуреного торгового люду. Після цього постерунковий відводив вас в наручниках на постерунок поліції (по вул. Львівській, 16 або в теперішньому читальному залі бібліотеки); там писали протокол і через якийсь час арештований попадав до суду. Суд знаходився в будинку теперішнього банку (найстаріший дім Радехова, мури якого подекуди мали товщину до 2 метрів). Тут же була і тюрма – дуже зручно.(Правда, якщо сидіти належало більше місяця, то вас відправляли до золочівського замку.

   В 1922 році в центрі міста згорів великий дерев’яний магазин. (Замурзані дітлахи довго лазили по тому згарищу, вишпортуючи з-під головешок оплавлений цукор). Цісик збудував там кам’яницю, яку орендував державі під пошту і телеграф. (Пошта, як відомо, була тут аж до 1989 року).

   Вже в 1920-і роки наш граф Бадені мав електростанцію, потужності якої проте ледь вистачало для потреб його резиденції. Павло Звіринський пам’ятає, як поміщик Шлєнзак тягнув з Дмитрова до Радехова електричні дроти. В той же час, хто був багатший, підготовляв стовпи і дроти для себе. Одного вечора, коли на початку вулиці Підгай спалахнули різнокольорові гірлянди, а в деяких будинках засяяли електричні лампочки – яке то свято було в місті!

   На початку 1930-х років бурґомістр Цісик збудував на теперішній вулиці Жовтневій нову електростанцію.

   – Поставив такого дизеля, що шість хлопів мусили тягнути паса, щоб завести, – каже пан Павло. –В приміщеннях електричні дроти мусили бути в таких берменовських трубках. Електрику подавали до другої години ночі. В місті з українців світла тоді ще ніхто не мав…

   Не така була в Радехові баня, як тепер, хоч і на тому ж місці: велика, двоповерхова, з двома маленькими басейнами, великою парною.

   Недалеко бані жив єврей Барак, фотограф, який у Відні вивчився на майстра високої кваліфікації. У довгій прибудівці зі скляним дахом знаходилося його ательє.

   Наш поміщик Станіслав Бадені мешкав у палаці, збудованому в 18 столітті графом Міром. (Палац побудували на місці давнього оборонного замку, із засипаних підвалів якого на три боки досі тягнуться зруйновані підземні ходи). Кам’яний мур, що облягав графський парк, не обривався на стику вулиць Витківської і Львівської, як зараз, а йшов далі і навпроти пошти його замінювала висока металева огорожа, що тягнулася до в’їзної брами. В’їзд до палацу був зі сторони вулиці Лесі Українки. Тут постійно чергував портієр (швейцар), котрий і жив в будиночку біля брами. (Посторонніх на територію, зрозуміло, не пускали).

   Палац був збудований у вигляді букви „П“. Його ліве крило стояло на місці сучасного будинку райвиконкому. Центральний корпус був двоповерховим, бокові – одноповерховими. Павло Звіринський був там лише один раз, йому запам’яталися розкішно умебльовані кімнати, декоровані деревом, підлоги, викладені плиткою, картини на стінах (у графа була дуже цінна колекція). Коли до Бадені приїжджали гості (здебільшого на полювання), всі вікна сяяли вогнями. Велика частина стін та огорожі палацу була густо повита виноградом чи плющем.

   В лівому корпусі знаходилася чоловіча гімназія і дуже велика бібліотека, а також каплиця, де молились граф і його челядь.

   Недалеко в’їзної брами стояла графська конюшня для 3 – 4 пар „цугових“ коней. Вікна там були, як в покоях, в коридорах стояли фікуси, ще якісь квіти. Вороні коні-змії виблискували, наче куски антрациту, пара молодих жеребців виблискувала білим рафінадом. Екіпаж графу подавали до самої веранди з колонами, а партієр одночасно відчиняв браму…

   Восени 1939 року Стах Яцкевич на „драбинястому“ возі відвіз графа до Львова, звідки йому дозволили виїхати до Польщі. А в палаці розмістились райком ВКП(б), міліція та НКВД. Бібліотеку частково спалили більшовики, частково понищили чи вивезли німці. В лівому крилі будинку за німців був арбайтсамт (щось на зразок трудової біржі). Перед відступом окупанти палац спалили і він стояв руїною до початку 1960-х років…

   Поруч з райвиконкомівськими гаражами знаходились господарські споруди графа (пральня, кухня тощо). Там у величезному підвалі була „льодовня“, де на порцелянових гаках висіло м’ясо. На Кутах взимку рубали лід, привозили його у підвал і лід лежав все літо. (Пан Звіринський згадує, як в повоєнні роки, коли збудована графом каналізація забилася, під осінь доводилося ходити між м’ясом мало не по коліна в талій воді).

   Десь там же Бадені тримав декілька елітних корів, якими любив хвалитися перед гостями. Кажуть, з того корівника мимо оранжереї до фільварку йшли рейки, по яких осел туди-сюди тягав вагонетку з кормами чи з гноєм.

   До того господарства зі сторони теперішньої вулиці Жовтневої примикав сад і великий курятник. Фільварок був на території ремонтно-тракторного підприємства (конюшні, майстерні, склади тощо) там же у чвораках(бараках) жили графські форналі (конюхи).

   В будинку теперішньої аптеки мешкав управитель Бадені Ян Росс – розумний господар. Поруч була графська канцелярія.

   Міська управа (гміна) була в знесеному дерев’яному будинку на Криничній – напроти магазину „Техніка“. (Тут же влітку 1920 року засідав радехівський ревком).

   Виявляється, в Радехові за Польщі і друкарня була (в домі позаду будинку військкомату), де друкувались різного роду бланки і навіть газета на польській мові (яка виходила раз на тиждень тиражем декілька сотень примірників).

   В 1930-і роки навпроти військкомату була стоянка „таксі“ – чекали клієнтів два фаєтони єврея Ґендріка та облуплений тарантас з облізлою конячиною бідаки Смаля. Плати гроші і їдь, хочеш – на вокзал, хочеш  – на ґуральню до Кривого, чи просто з панєнкою на прогульку. Там же стояв автобус Бжезіцького, щоб везти можливих пасажирів за 5 злотих до Львова.

   У будинку теперішньої міськради жив лікар Мільґрам. За прийом пан доктор брав 2 злотих, а кожне наступне відвідування коштувало 50 грошів. В середині 1930-х в нього появився перший в Радехові рентгенапарат, за просвічування цим „чудом науки“ належалось окремо платити злотого.

   В одному з будинків дитсадка № 1 (проспект Відродження, 12) була аптека Яськевича. Пізніше, за німців, тут розміщалась українська поліція. По сусідству жив головний лікар повіту Стемирович. В наступному домі, де їдальня „Українські страви“, за Польщі був уряд нотаріальний.

   У корпусі дитячого відділу лікарні знаходився банк під головуванням графа Бадені. Поруч, в зруйнованому недавно будинку, жили польські монахині, „матечки“, котрі милосердно допомагали убогим та хворим, виховували сиріт.

   Пан Звіринський міг би детально розказати, яким був радехівський костьол і як його немилосердно зруйнували „будівники комунізму“…

   До речі, в Радехові діяли 3 божниці (синагоги). В головній з них, на вулиці Б. Хмельницького збудованій у 1868 р., зараз виробничі приміщення побуткомбінату. Були в місті 2 єврейські кладовища (окописька).

   Радехівська церква, що згоріла від улару блискавки в 1915 році, була відбудована і стоїть донині, маленька, дерев’яна. Перед війною люди вирішили будувати нову, привезли 150 тисяч цегли, почали копати фундамент, але в 1939 році прийшли „визволителі“ і пояснили, що треба будувати не церкву, а соціалізм.

   В приміщенні сучасної лікарні (а лікарні в місті не було) знаходилась 7-класна школа з польською мовою навчання. Така ж школа була на вулиці Криничній, в Народному домі була українська „Рідна школа“.

   Народний дім, збудований на людські кошти в 1912 році, займало також товариство „Просвіта“. Тут знаходився український гуртовий склад, куди люди з сільських кооперативів приїжджали за товарами.

   Голова повітової філії „Просвіти“, організатор товариства „Сокіл“, адвокат Ярослав Селезінка мав контору і помешкання в домі № 37 – 38 на вулиці Лесі Українки. Жив він з дружиною Неонілою, організаторкою Союзу українок. Павло Звіринський досі гордиться тим, що колись одержав від Ярослава Селезінки похвальну грамоту за активну участь в хорі „Просвіти“…

   На кошти графа Бадені було збудовано теперішній Будинок учнівської творчості – колишній польський Народний дім. (Взагалі Бадені належало в місті багато житла і господарських споруд). Туди можна було зайти зі „стшельцями“ про Польщу „од можа до можа“ (Була така шовіністична організація), подивитися німий, а то й звуковий фільм в кінотеатрі „Світ“, пограти в прибудівці в кеглі чи настільний теніс. Там же поляки мали невелику лазню і тенісні корти на свіжому повітрі.

   У старому корпусі середньої школи № 1 і за Австрії, і за Польщі було повітове староство. Там же, ймовірно, жив до війни староста Міхальський. З приходом Червоної армії там відкрили школу. В 1941 році в будинку розташувалося ґестапо, а з 1944 року – райком партії…

   В домі, де жили перші секретарі РК КПУ Бабійчук та Пилипчук (вул. Радянська, 5), мешкав єврей Ясир, котрий орендував в Бадені цегельню на Бабичах і любив гонорово всюди роз’їжджати на фаєтоні. Поруч побудувався відомий лікар Микола Ваврик (в його кімнатах після війни розташувалось НКГБ, а в підвалі тримали арештованих людей).

   На місці теперішнього Будинку культури були городи, так само як і в районі вулиць Кутузова, Суворова, Нахімова – вулиці Мирона Тарнавського просто не існувало.

   Маленьке було містечко Радехів, та історія має велику, більш як 500- літню. Про древні часи можна довідатись з поодиноких скупих архівних документів, а про ближчі до нас роки розповідають старі люди, такі як добродії Павло Антонюк, Богдан Сіцілюк, Павло Звіринський. Уклін і велике спасибі їм за це.

Мирослав Чабаренко 

Газета „Народне слово“ № 60 (6552) за 19 грудня 1990 року.