Нехай земля наповниться добром

759

   Радехів і радехівчани

   З радехівчанкою Марією Іванівною Курило я познайомилася після імпрези районної організації «Союз українок», яка відбувалася в кіноконцертній залі телестудії «Радехів», у листопаді минулого року. Якось відразу ж між нами зав’язалася невимушена розмова. Дізнавшись про те, що Марія Іванівна разом зі своїми посестрами провідують союзянок поважного віку, ми домовилися навідатися до Стефанії Михайлівни Думанчук. Адже таке спілкування завжди корисне і надихає на написання цікавих матеріалів про людські долі. Після розмови з Марією Іванівною мені захотілося описати і її життя, адже доля цієї жінки видалася мені не менш цікавою.

   Народилася Марія Іванівна Курило в селі Старий Майдан в родині Івана та Катерини Синицьких. Оскільки їх хата була пошкоджена під час Другої світової війни, батьки збудували новий дім в селі Пустельник і на початку п’ятдесятих років переїхали жити сюди. Теплу щиру атмосферу в родині, неквапливе спілкування за вечерею при гасовій лампі Марія Іванівна запам’ятала на все життя. Згодом цю атмосферу вона творитиме і у своєму родинному колі в Радехові.

Батько працював у місцевому поштовому відділенні і часто приносив дітям – дочці Марії та синові Михайлу, барвисті дитячі журнали. Мабуть, тому Марія рано навчилася читати і вже без допомоги дорослих, разом з братом, подорожувала цікавими пригодницькими казками та оповідками. Любов до книги та читання жінка пронесла крізь усе життя.

– Я не розумію людей, – зізнається у розмові Марія Іванівна, – які не люблять читати книг, нічим не цікавляться, не прагнуть до самовдосконалення. Мені завжди було цікаво більше дізнаватися про навколишній світ, природу, людські взаємини.

Любов до книги та щира дитяча допитливість допомагали їй добре вчитися в школі. І хоча щодня доводилося через ліс долати до п’яти кілометрів шляху, але Марія жодного разу не пропустила навчання без поважних причин. Спочатку навчалася у початковій школі в селі Старий Майдан, потім здобувала середню освіту в селі Нивиці. Взимку, коли надворі були тріскучі морози та високі замети, місцевий колгосп виділяв для школярів коней. А якщо траплялося так, що коней не було, тоді батько йшов попереду, роблячи у снігу глибокий слід, а за ним торували дорогу Марійка з Михайлом.

Ліс із раннього дитинства зачаровував Марію Іванівну своєю красою і таємничістю. У будь-яку пору року він був неповторний. Пізньої осені та взимку він зустрічав дітей, які поспішали до школи, ранковими сутінками і вони, на диво, їх не лякалися. Щоб діти не збилися з дороги у темному лісі, батько тісно скручував трубочкою кілька газет, запалював їх і давав цей «факел» Марії. Поки газети горіли, їх світла вистачало, щоб пройти через ліс. А як вабила Марію місцева річка, через яку також пролягала дорога до школи. Особливо взимку, коли поверхня водойми вкривалася льодом і на ньому можна було кататися досхочу. Любов до рідного села, його неповторних краєвидів Марія Іванівна несе у своєму серці все життя і довго із захопленням може розповідати про лісових мешканців, про те відчуття, з яким так трепетно зрізаєш гриби, які, здається, тільки на тебе й чекали. Саме ця любов не дозволила їй занедбати батьківську хату та обійстя. Хоча господарів вже давно немає на цьому світі і в хаті ніхто не живе, але біля неї, як і колись, цвітуть квіти, милують око перехожих старанно доглянуті грядки з городиною. Всередині оселя також прибрана та причепурена. Сюди Марія Іванівна любить приїжджати влітку та на вихідні з родиною або друзями, щоб назбирати у лісі ягід чи грибів. І кожного разу, переступаючи поріг рідної оселі, тут так щемно згадуються дитячі та юнацькі роки, мудра батькова наука і щира материна любов, повчальні і зворушливі казки бабуні Мотрі, яка доглядала дітей, коли мама з батьком були на роботі. З бабусею вони вчилися і господарку доглядати, і ходили на річку та до лісу. А згодом, коли Марія підросла, то самотужки могла приготувати вечерю, старанно допомагала мамі, яку непосильна праця в колгоспі часто вкладала на лікарняне ліжко, заробляти трудодні, прибирати в оселі і виконувати всю жіночу роботу по господарству. З юних літ вона знала, як важко заробляли на прожиття її батьки. Тому з великої поваги і шани до них, до свого роду жінка не може дозволити собі занедбати оселю, зведену їх руками, зігріту їх теплом і любов’ю. Цьому вона прагне навчити і своїх синів.

   Згадуючи про дитячі та юнацькі роки, Марія Іванівна розповідає не тільки про важку селянську працю, яка вимагала неабиякої сили, здоров’я, терпіння, про те, що вона все мала встигнути зробити вчасно і добре, про те, як у спекотні літні дні вони з братом збирали у лісі чорниці, щоб потім продати їх і купити шкільні підручники та зошити, а також і про незабутнє дозвілля біля річки, веселі молодіжні посиденьки, колективний спів під акомпонимент сільських баяністів, самодіяльні концерти і вистави, з якими вони виступали на сільській сцені. Участь у цих заходах формувала активну громадську позицію. Жінка і до нині всім цікавиться, бере активну участь у різних заходах, які відбуваються в місті, є небайдужою союзянкою, яка прагне зігріти добрим словом старших посестер і передати набутий життєвий досвід молодим членкиням районного осередку жіночої організації. А ще Марія Іванівна змалку навчена творити добро іншим людям і завжди з готовністю підставляти своє плече під чиюсь непосильну життєву ношу. «Люби ближнього свого, як самого себе» – цю біблійну заповідь вона добре засвоїла від своїх батьків, бо саме так – з любов’ю до людей, прагненням творити добро, вони прожили своє життя. А сьогодні наповнити світ добром і любов’ю прагне також і їх дочка Марія.

Після закінчення Нивицької середньої школи Марія Іванівна навчалася у Львівському технікумі легкої промисловості. Влаштувалася на роботу в будинок побуту «Силует» і відтоді її життєва стежина пролягла затишними радехівськими вулицями. Тут жінка зустріла свою долю – Григорія Станіславовича Курила, з яким вони народили і виховали двох синів, тут пройшли її молоді роки, тут на затишному міському цвинтарі поховані її батьки, адже на старості років жили біля дочки. Марія Іванівна разом з Григорієм Станіславовичем побудували свій дім, в якому всім вистачає місця, родинного затишку і тепла та разом ідуть по житті пліч-о-пліч з вірою у всеперемагаюче добро. Саме ця віра допомогла Марії Іванівні подолати важку недугу і дає тверде переконання у тому, що немає на землі більшого щастя, ніж творити добро іншим людям. Якби всі ми захотіли жити за таким принципом, світ по вінця наповнився б добром, люди забули б про війни, жорстокість і насилля.

Роздумуючи про сенс життя, Марія Іванівна виливає на папері задушевні поетичні чи прозові рядки, в які вкладає глибокий зміст і своє розуміння всього, що відбувається навкруг. А ще, за її добре щире серце Ісус Христос приходить до неї у ві сні, благословляючи, розраджуючи, пророкуючи або просто мовчки посміхається на її здивування. Жінка поки що не може пояснити значення цих снів, але вірить, що Господь не залишає її без своєї опіки.

Як правило, людина робить добро на підсвідомому рівні, бо лише для добра вона створена Творцем. Зло ми навпаки – робимо цілком свідомо, перед тим, впускаючи в своє серце ненависть, почуття помсти, власної значущості. Але випущене у світ зло повертається до нас у стократному помноженні, так само, як і добро – сторицею. Марія Іванівна Курило, сіючи на землі добро свого серця, прагне зробити її прекрасною та квітучою.

Надія ЯРМОЛА

 


 

   Декілька віршів Марії Іванівни:

 

 

Покиньмо вражду, розбрат й гнів,
І йдімо з колядою від хати до хати,
Несім любов святу і щирий братній спів
І не поборють нас ні вороги, ні супостати!

 

 

Надходить вже Різдво,
Щоб всіх нас звеселяти.
Радіє вся наша земля,
Радій і ти Вкраїно-мати.
Мороз біленький прикрасив
Дерева всі дрімучі,
Сніжинками тихенько вкрив
Берези у гаю плакучі.
А зорі ясно мерехтять,
Різдва вже дожидають.
Снігом покриті землі всі,
Спасителя чекають.
Прийди до нас і звесели,
Заглянь у кожну хату.
Бідного в смутку звесели,
Вдовиці не дай горювати.
Хай не сумує бідна там
Осиротіла мати,
Хай не заплаче гірко в час,
Як має вечеряти.
Ти за покійними не плач
В Святвечір, люба мати,
Не думай, чом вам всім разом
Не дав Бог вечеряти.
А тільки щиро помолись
За їх безсмертну душу,
І різдвяного світла жди
У темну нічну глушу.

 

 

Там угорі, в синім небі,
Святвечірня зірка сяє.
В кожну хату нам потіху
І надію посилає.
А в хатині, при долині,
Що сховалась у верб тіни,
Виглядає ще й донині
Мати сина з України.
Вже радіє і вітає
Святий Вечір вся родина.
Лише мати все готує
Святвечерю та для сина.
Виглядала та й узяла
В свої руки третю свічку,
Засвітила і вчепила
Синьо-жовту рідну стрічку.
Бо до хати опівночі
Тихо рипнуть хатні двері,
І до мами та й зі сходу
Син прибуде до вечері.

 

 

Воскрес із мертвих! З гробу встав.
Немає смерть вже сили.
Звіщає сонце весняне
Промінням теплим, милим.
Грають дзвони в передзвони
Небеса ликують.
Ой ті дзвони усім нам
Надію віщують.
Щоб не сумували люди,
Христа зустрічали,
Щоб були в Його опіці
І надію мали.
Хай рідня рідню стрічає,
В гостях привітає.
Хай обніме рідну душу,
Паскою вгощає.
Об’єднаймо серце й душу
В це велике свято.
І Христос подасть нам сили
Багато-багато!
Об’єднаймо нашу думку
Воскресінням ясним
І ніколи наше сонце
Над нами не згасне.
Бо хто вірить, той і знає,
Що воно так буде.
І Христос між нами в славі
Царювати буде.

 

 

Я малярем хотів би бути
Лиш на такий короткий час,
Щоб у селі моїм забутім
Відмалювать одне дівча.
Мов терен очі, чорні брови,
Мов вишня, наче мак, вуста,
Як усміхнеться, скаже слово,
Щось хлопця в серце лоскота.
На стан спадають буйні коси;
Це той підстрижений дівчур,
Що хлопцем буть хотів би скорше.
На хлопців сіть – коса красунь.
Не треба пудри, помади, крему,
Щоби лице рум’яне псуть,
Бо сонце й вітер недаремно,
Плекають істинну красу.
Як на вишивану сорочку
Вбереш разки своїх кораль,
Тоді мені ти найсолодша
За всіх міських пудрених краль.
Як гарно танець затанцюєш,
Як козачка задріботиш, –
Тоді здається, що і в раю
Нема такої красоти.
Коли співаєш ти, ідучи,
Чи вірш читаєш ніби ти,
За милим тужиш ти сердешно:
Я хочу бути милим тим.
Коли співаєш в полі, жнучи,
Хоча піт очі залива,
Умієш в злидні усміхнуться,
Тобі варт руки цілувать.
Увечір, по важкій роботі,
Як поцілуєш, обнімеш, –
Я вмить забуду всі турботи
І вже немає щастю меж.
Така краса і гарна врода…
Я зрозумів, чому давно
Так полюбили всі народи
Наших красунь-українок.
Немає в світі над селянку,
Вкраїнську дівчину з села,
Над працьовиту і красиву…
Чому, чому ж я не маляр?

 

 

Що таке було зі мною,
Що не була я малою,
І на світ я не родилась,
Та на світі появилась.
(Про кого йдеться?)