Радехів і Радехівчани

134

ГОЛОВНЕ, ЩО СЕРЦЕМ МОЛОДА…

Скільки літ прожито – не важливо,
Головне, що серцем молода,
Що живе у ньому ясне диво,
Як у річці первістка вода.

Скільки б не пливти їй звично в руслі,
Завше чує ніжність берегів,
Що життя у споконвічнім русі
З-поміж друзів, з-поміж ворогів.
Суть життя в любові, в нелюбові,
В проводах, чеканні теплих стріч.
І що все повторюється знову:
День та ніч, далі – день та ніч.
Але є в повторенні оцьому
Мить, яка належить тільки нам…

   Захоплено вчитуюся у віршовані рядки, народжені у душі дивовижної людини, сильної жінки радехівчанки Оксани Степанівни Хоми і дивуюся її всеперемагаючій любові до життя, до людей, до всього живого на землі. Оксана Степанівна любить повторювати, що життя цікаве і багатогранне і що в Бога все враховується. Посилаючи людині терпіння, Він дає їй силу і мужність все перемогти, перебороти, перетерпіти, вистояти і далі прямувати своєю життєвою стежиною.

   – Якби в молоді роки мені хтось сказав скільки випробувань зустрінеться  на моєму   життєвому шляху, як багато мені доведеться перетерпіти, я б, мабуть, запанікувала, а, може, і не хотіла б далі жити, – зізнається жінка, замислено і неквапно продовжуючи розмову. – Зараз навіть важко уявити, що мені  довелося перенести сім операцій, відчайдушно боротися за життя і дивом вижити.   Думаю, що мене врятувала моя непохитна віра в Бога, адже я ніколи не зрікалася Його, завжди молилася і мала в хаті ікони, навіть в   безбожні комуністичні часи. А ще – я боролася за життя, адже на той час мені було для кого жити – я була потрібна своїм дітям, своїй сім’ї. Хоча, мабуть, на те була воля Божа, бо без Його волі у нашому житті не відбувається нічого.

   А народилася Оксана Степанівна Хома у селі Павлів у родині Степана Івановича та Анастасії Миколаївни Теслюків і була наймолодшою серед шістьох дітей. Батьки нарекли її Олександрою, але згодом ім’я Оксана стане домінуючим: так назвуть  її у Львівському кооперативному технікумі і в дорослому житті вона крокуватиме саме з цим іменем. Степан Іванович дякував у сільській церкві, був грамотною і виваженою людиною. У 1927 році він виїхав на заробітки до Канади і перебував там до 1930 року. Повернувся в Україну і сказав, що більше ніколи не виїде за її межі, бо на українців у далеких світах не чекає ніхто. Оксана Степанівна з висоти свого життєвого досвіду усвідомлює, яку величезну роль відіграли батьки у її становленні, у формуванні її, як особистості, як людини. Особливо вона завдячує своєму батькові, який завжди вчив її бути сильною і часто повторював:  «Які б у житті не були незгоди, але ніколи не нарікай і не канюч». З цією батьківською настановою   Оксана Степанівна йде по житті. Іноді навіть дивуєшся, звідки у людини стільки енергії, завзятості, жаги до життя, любові до людей, бажання бути потрібною іншим і працювати для блага інших. Адже для того, щоб на громадських засадах понад 9 років   вести авторську програму на районному радіо, потрібне величезне бажання поділитися з іншими людьми своїм  багатющим досвідом і талантом. Хто-хто, а ми, журналісти, знаємо скільки праці і свого дорогоцінного часу потрібно докласти, щоб підготувати програму до ефіру.

   Любов до приготування страв, до кухні Оксана Степанівна перейняла у своєї мами. Адже для того, щоб готувати страви для сільського священика та його сім’ї потрібно було бути неабиякою господинею. Ще й досі Оксана Степанівна часто гортає пожовклі від часу аркуші маминого записника і користується її старовинними рецептами. Тому,  коли перед нею постало питання про вибір професії, вона, не вагаючись, віддала перевагу кооперативному технікуму, хоча в школі вчилася на «відмінно» і мала можливість вступити до Львівського медичного інституту.

   Навчаючись у Львівському кооперативному технікумі, Оксана Степанівна здобула не тільки фах технолога громадського харчування, а й звання «майстер спорту з волейболу» та «майстер з велоспорту». Неодноразово  їй з командою волейболісток кооперативного технікуму доводилося брати участь в обласних і республіканських змаганнях, а з командою велосипедистів бувати навіть на змаганнях міжнародних. Мабуть, не випадково вона обрала для себе ці види спорту? Вони також допомагали гартувати волю і характер, вчили  перемагати і досягати вершин у житті.

   Після закінчення навчання у Львівському кооперативному технікумі Оксана Степанівна була направлена на роботу в Радехівський комбінат громадського харчування. Спочатку працювати доводилося на кухні: чистити рибу, мити посуд, допомагати кухарам. Згодом тодішній директор комбінату громадського харчування Іван Васильович Шайнога запропонував їй посаду заввиробництвом комбінату громадського харчування, потім – інструктора громадського харчування Радехівської райспоживспілки. Працюючи на цій посаді, Оксана Степанівна у 1964 році урочисто відкривала в Радехові новозбудований ресторан «Світанок». Простора, зі смаком гарно оздоблена зала ресторану, на той час була гордістю не тільки  Радехівської райспоживспілки. Жінка радіє, що, незважаючи на зміну влади, правлячих режимів, соціальних потрясінь, ресторан «Світанок» і сьогодні зберігає статус найкращого закладу громадського харчування у районі.

   1964 рік знаменний для неї ще однією важливою подією – йдучи у спортзал на тренування з волейболу, вона познайомилася з чудовою людиною, зі своїм майбутнім чоловіком, який став для неї справжньою опорою в житті – Богданом Михайловичем Хомою. Богдан Михайлович саме звільнився в запас з лав армії, заочно навчався у Львівському інституті фізкультури, був добрим приятелем старшого брата Оксани Степанівни – Івана Теслюка. Через рік Оксана Степанівна і Богдан Михайлович побралися. Нині жінка вдячна долі за цю зустріч, за те, що подарувала їй такого чудового чоловіка, за те, що потрапила у хорошу християнську родину Хомів, яка прийняла її як рідну доньку. У 1968 році Оксана Степанівна стала інструктором правління Радехівської райспоживспілки. На той час це була висока посада, яка вимагала знань і відповідної кваліфікації Тому   жінка заочно здобуває вищу освіту у Львівському торгово-економічному інституті. А через вісім років її призначають на посаду директора Радехівського комбінату громадського харчування. Їй тоді виповнилося всього 30 років. Мабуть, нелегко було керувати підприємством, в якому працювало майже 400 людей. І в основному – це були жінки. Тим більше, що в цьому колективі Оксана Степанівна розпочала свою трудову діяльність із найнижчої сходинки. Але колектив сприйняв  її як директора, адже жінка не тільки вміла організувати роботу належним чином, вона володіла дивовижним даром – вмінням спілкуватися з людьми. Цей дар і досі допомагає їй знайти незрадливих друзів та підтримувати з ними хороші стосунки, знаходити спільну мову з кожним  і напрочуд  легко  залагоджувати будь-які непорозуміння. На посаді директора комбінату громадського харчування вона пропрацювала майже  двадцять три роки. Колектив працівників громадського харчування завжди підтримував свого директора і старався не підвести.

   Оксана Степанівна, у свою чергу, прагнула згуртувати колектив, допомогти тим, кому була потрібна допомога, підказати тим, кому була потрібна її порада. Скільком молодим людям вона дала путівку в життя, скеровуючи на навчання і навіть заставляючи їх вчитися, а потім призначаючи на відповідальні посади.

Колектив громадського харчування ще й нині підтримує тісні зв’язки зі своїм колишнім директором. А на свято Стрітення Господнього вони щороку зустрічалися спочатку на службі Божій у церкві святого Миколая, а потім у своєму, такому рідному і знайомому, ресторані «Світанок».

   Навіть тоді, коли на долю Оксани Степанівни випали важкі випробування – складні операції та лікування в онкодиспансері, її колектив був разом з нею. Бувало так, що майже півроку вона перебувала на лікарняному, а її підприємство в  той час працювало у звичному режимі – злагоджено, без жодних скарг від споживачів.

   У розмові Оксана Степанівна зізнається, що в житті їй завжди таланило на хороших людей. Вона безмежно вдячна всім, хто свого часу працював разом з нею і завжди виправдовував її довір’я. Щиро дякує долі за хорошого чоловіка, який завжди допомагає їй у всьому, підтримував у важкі для неї хвилини, став хорошим батьком для їх доньки і сина, зразковим дідусем для чотирьох внучат. Адже сім’я для неї – це сенс всього її буття. І хоча в поважному віці інколи важко стояти кілька годин підряд біля  кухонної плити, але Оксана Степанівна щаслива тим, що може приготувати своїм рідним людям смачні страви і щодня радувати їх, як вона любить повторювати у своїх радіопередачах, «чимось смачненьким і новеньким». Особливо тоді, коли за столом збирається вся велика родина. Жінка почувається щасливою від того, що  має змогу поділитися з молодими господинями своїми найкращими кулінарними рецептами і передати їм таємниці кулінарного мистецтва, готуючи щодня свою популярну кулінарну радіопрограму «Рецепт дня».

   Всі, хто хоч раз спілкувався з Оксаною Степанівною Хомою, добре знають, що вона завжди готова прийти на допомогу, дати слушну пораду, поділитися своїм життєвим досвідом і таємницями кулінарного мистецтва. Про таких людей у народі кажуть: «Людина-душа». Чи можна знайти влучніші слова, щоб змалювати портрет хорошої щирої людини?

Надія ЯРМОЛА