До 120-річчя від Дня народження Неоніли Селезінки

180

ЖИТТЯ,  ГІДНЕ ПОДИВУ

Знаю: доля судилася їм нелегка –

Все життя у розлуці з землею,

До котрої спішились у снах і думках,

Котра була їм завжди зорею.

І світила всі дні у чужій стороні,

І додому манила в тривозі,

Щоб ще раз, бодай раз тепло вчути її,

Й тихо сісти на ріднім порозі.

І зняти з серця біль за розлуку гірку,

За життя, в чужині десь прожите…

Лише той не збагне їхню муку тяжку,

Хто край рідний не вміє любити.

Лише той не збагне, як співає душа

У мить стрічі з землею святою,

І як манить вона, наче світла зоря,

Не дає ані дня вам спокою.

Як боліли вони за невдачі її

На нелегкій дорозі до волі –

Ті недоспані ночі й тривога душі

Їм завчасно посріблили скроні.

І хоча закінчились земнії літа –

Та вогонь серця  вже не палає,

Світла пам’ять про них нас усіх зігріва,

Хай ніколи вона не згасає.

                                                    Марія Прокопець.

   Осмислення історії жіночого руху дає підстави високо оцінити благородні починання української жінки, яка всупереч безконечним труднощам і незгодам зуміла зберегти національне коріння. Через плекання ідеї родини вона подолала стереотипи та обмеження і стала на шлях боротьби за незалежну цивілізовану державу. Ця стаття є прагненням  віддати шану тим жінкам, які присвятили своє життя великій справі плекання нації. Добрий почин до розростання жіночого руху на Радехівщині зробила Неоніла Бобикевич-Селезінка. Нелегко в коротких словах охарактеризувати многогранну діяльність  цієї незвичайної жінки. Але час, що проминув від її смерті, дозволяє нам сповна зрозуміти хоч і короткий, однак, наповнений глибоким змістом життєвий шлях понад усе любленої своїми дітьми матері і невтомної суспільної трудівниці.

   Пані Неоніла не була уродженкою Радехова, вона й не знайшла тут місця свого вічного спочинку, але вся її громадська праця пов’язана  не тільки з нашим містом, а й з цілим повітом. Тут проминула краща частина її життя.

   Неоніла Селезінка народилася  11 листопада 1896 року в Стрию, у родині отця Олекси Бобикевича й Осипи з дому Нижанківської.  Цікаво, що жіночий рух в Галичині ще тільки но зароджувався, а великий мислитель Іван Франко вже зробив свої висновки. Саме він, спостерігаючи за першими кроками цього руху, порівняв його з жаром домашнього вогнища, яке горить рівним і тривалим полум’ям. Його плекають розумні й освічені матері, сестри і жінки, що думаю, можуть випровадити й виховати розумне й освічене покоління».

   У похмурі часи Австро-Угорського панування галицька жінка знайшла в собі сили зберегти порив до волі, почуття людської гідності, відповідальності за народ, за родину, за виховання дітей. Представниці всіх соціальних верств нашого жіноцтва змагалися за свої права. Темні, забиті, позбавлені елементарних людських і громадянських прав робітниці і селянки відчували постійне приниження. Не краща доля була і в жінки-інтелігентки, коло інтересів якої обмежувалося сумнозвісним «три «К», що у перекладі з німецької означало: церква, діти й кухня. Розуміючи необхідність творення самостійного жіночого товариства , вони почали організовувати перші осередки жіночого руху. Установчі збори «Товариства руських женщин» (саме так назвали організацію – праобраз «Союзу українок») відбулися 8 гррудня 1884 року в Станіславові, на яких одноголосно було обрано головою письменницю Наталю Кобринську, яка, відкриваючи збори, наголосила: «Могутні сили, що дрімали століттями, тепер прокидаються, а нові течії прошибають світ духа і матерії». Діяльністю новоствореного товариства дуже зацікавився Іван Франко, який, глибоко розуміючи значимість даної події, ще напередодні зборів нваписав з цього приводу статтю до газети «Діло». Особисто був присутній на установчих зборах, а згодом подав детальний звіт до «Діла» пад назвою « Перші загальні збори руського жіночого товариства у Станіславові». Згодом товариство українських жінок (вважаймо стрийську філію  «Союзу українок») очолила мама Неоніли Селезінки Осипа Бобикевич.Слід зауважити, що отець Олекса Бобикевич після важкої хвороби помер у грудні 1902 р. Вже по кількох місяцях по смерті чоловіка, активістки громадського руху наполегливо запропонували вдові Бобикевичевій очолити товариство. Ця інтелігентна, надзвичайно порядна і авторитетна в стрийській громаді жінка, дуже плідно працювала головою з 1903 до 1913 років. За її керівництва посестри активно долучалися до праці в народних школах, різноманітних святочних імпрез (святого Миколая), творення «Маслосоюзу», «Каси задаткової», створили «Сирітський захисток», «Товариство опіки над слугами і домашніми помічницями», «Взаємну поміч українських вчителів», зініціювали проведення у 1909 році «першої хліборобської вистави»(оцінювалися як зразки виробів сільського господарства, так і народного мистецтва). Жіноцтво всі ці роки йшло пліч-о-пліч з «Просвітою», сприяло діяльності спортивної організації «Сокіл» та новоствореними гуртками скаутської організації «Пласт». На Січово-Сокільному здвигу, що відбувся 28 червня 1914 року у Львові, жінки згуртували багато молодих дівчат, які в українських строях крокували вулицями галицької столиці.

   Я недаремно звернулася до історії Стрийського «Союзу українок», адже хотіла дати зрозуміти звідки ж пішло коріння активності  видатної діячки жіночого руху на Радехівщині Неоніли Селезінки.

   Закінчивши ліцей у Перемишлі, Неоніла дуже молодою повінчалася із сином священика, доктором Ярославом Селезінкою.

   Перший подих війни Стрий відчув у вересні 1914 року. Вже місяць часу на вустах у всіх була відозва Головної Української Ради про добровільне оголошення до майбутнього Легіону Українських Січових Стрільців. Тисячі добровольців прибували до Львова. Серед них були й дівчата – учасниці жіночого руху. Підтвердженням цього є ім’я Олени Степанів, яка однією з перших зголосилася до війська. У скорому часі багатотисячна армія добровольців змушена відступати до Стрия. Оскільки молоде військо потребувало опіки й доброго харчу, жіноче товариство відразу зголосилося стати до праці, щоб взяти на себе бодай частину воєнного тягаря, зініціювавши створення «Комітету харчування», який мав нагодувати 16 тисяч добровольців. Почався швидкий збір продуктів для роботи по ходових кухонь. І серед активних учасниць Комітету були Осипа Бобикевич і Неоніла Селезінка. Між шатрами у великих казанах дівчата варили обід, тут же ліпили вареники. Як згадував, жартуючи, стрілець Василь Баран: «Ці вареники були чималенькі, бо йому аж рука стерпла, заки заніс їх на своє місце, а мусів сім раз вкусити тіста, доки дістався до картоплі».

   3 вересня дві з половиною тисячі легіонерів УСС прийняли присягу і наступного дня вирушали на фронт.

   У жовтні 1914 року під Стриєм ішли бої з ворожою російською армією,яка згодом окупувала місто. 21 жовтня вороги на якийсь час відступили з міста. Натомість до Стрия прибувало багато поранених. Шпиталь дощенту пограбувало царське військо, тому виникла гостра потреба у білизні, постелях. Збором необхідних речей для лічниці зайнялися члени товариства. Загиблих ховали на стрийському кладовищі, де пізніше жінки оправляли могили, садили квіти, організовували відправи панахид на Зелені Свята.

   Повторна окупація Стрия в листопаді 1914 року царськими військами змусила інтелігенцію емігрувати до Відня. Емігрувала і родина Селезінків з матір’ю  Осипою  Бобикевич. Тут Неоніла знайшла собі благородне заняття: часто ходила до шпиталю, де читала вголос тим, хто втратив зір на війні.

   Після визволення Стрия від царських військ у травні 1915 року, українські родини почали повертатися додому. Неоніла з туги за Батьківщиною сама повернулася до Стрия, бо її чоловіка (колишнього старшину УГА, члена уряду ЗОУНР не впустили до Польщі. По двох роках йому вдалося нелегально приїхати до Львова, де його польська влада арештувала. У той час Неоніла вчителювала в Рідній школі в Стрию, натхненно включившись в культурне і громадське життя свого рідного міста.

   У 1926 році, на запрошення отця д-ра Пелліха, родина Селезінків, яких Господь поблагословив двома донями, Іриною і Олею, переїхала до Радехова. Тут адвокат Селезінка відкрив першу адвокатську українську канцелярію. Молоде подружжя відразу повносило включилося в громадське життя Радехова та цілого повіту. Парох Радехова отець Пелліх багато праці вклав у піднесення національної свідомості мешканців міста, але повіт потопав у тьмі москвофільства. Саме це не зневірило, а додало подружжю сил до праці.

   Досліджуючи громадську діяльність Неоніли, не можна оминути праці її чоловіка. Доктор Селезінка заснував для молоді товариство «Сокіл», підсилив працю в «Просвіті», очолив педагогічне товариство, яке активно боролося за становлення «Рідної школи» в Радехові. Неоніла взялася за організацію жіноцтва в Радехові, творила гуртки «Союзу Українок»  по селах, які об’єдналися у філію «Союзу українок». Хоч члени управи змінювалися, а голова була незмінною до 1939 року. Дуже потрібною стала робота зі створення дитячих садків та підготовки садівничок. Розгорнулася праця гуртків куховарства, вишивання, для навчання молодих мам догляду за немовлятами запрошували сестер-монахинь.

   Пані Неоніла з дитинства була ніжної, вразливої вдачі, життєрадісна, уважна до людей та їхніх турбот, музикально обдарована.  Її мама Осипа Бобикевич у своїх спогадах наголошувала: «Десять літ мала, а як вже гарно співала. Незабута для мене пісня «Цвітка дрібная молила  неньку весну раненьку».

   Праця Неоніли Селезінки – це великий ланцюг ідей, досягнень. Крім численних повітових нарад, доповідей, товариських зустрічей, фестин, балів, концертів, театральних вистав, виставок народного мистецтва, вона ще й вчила учнів «Рідної школи» декламувати вірші, читати цикл лекцій «Про значення кооперації для нашого народу» у створеній при цій школі «Торгівельці». З такою ж темою вона виступала як делегат Лондонського з’їзду жіночої гільдії.

   З ініціативи Ярослава Селезінки 8 грудня 1935 року у Народному домі відбулося повітове свято «Просвіти», у якому взяли участь дванадцять хорів. Неоніла Селезінка була членом його журі. Фортепіанний супровід до сольних та хорових партій концерту виконували Неоніла та її донька  Ірина.

   Вершиною досягнень Неоніли було повітове свято селянки у 1936 році, коли сотні організованого жіноцтва у народних строях (осередок та однострій тоді мало кожне село) похідною колоною гарно марширувало через ціле місто. А далі на пастівнику відбулося величне святкування, на якому молодіжний дорост  «Союзу українок» виступав із вправами з синьо-жовтими прапорцями.

   Широкого обсягу культурно-освітня робітниця, окрім головування в «Союзі українок» була в складі ради товариства «Сільський господар»,  і як єдина жінка від нашого повіту увійшла до Надзірної Ради Союзу Кооперативів у Сокалі, до якого належала Радехівська філія.

   Польська влада за час проживання родини Селезінків у Радехові провела 16 обшуків і ревізій, двічі заарештовувала активне подружжя (в ніч з 18 на 19 жовтня 1930 р. та в 1934 р.) й відправляла до Золочівської та Тернопільської тюрем, звинувачуючи їх у ворожому ставленні до польської держави й уряду.

   Та найбільше лихо було попереду, коли з приходом, так званих «визволителів» у вересні 1939 року почалися масові арешти української інтелігенції. В ніч з 3 на 4 жовтня 1939 року органи НКВС заарештували Ярослава Селезінку. Його слід загубився в далекій Півночі – Архангельській області (місце поховання не виявлено).

   Закривавилося вже тоді дуже хворе серце його дружини, хоч вона достойно прийняла цей удар. Більшовики зайняли її помешкання і вона перейшла жити на церковне приходство, а згодом – переїхала до старшої доньки у Броди. Жорстока недуга щораз більше підривала її здоров’я і 23 травня 1941 року передчасно поклала її в могилу (у віці неповних сорока п’яти літ). Так пішла у засвіти непересічна людина, велика патріотка  й вірна дочка своєї поневоленої України, яка всі сили розуму й серця віддала для покращення долі свого народу, залишивши теплий спомин у всіх, хто її знав, з нею зустрічався і співпрацював. Ім’я Неоніли Селезінки золотими літерами вписалося в історію Радехівщини. На відзначення пам’яті одна з вулиць нашого міста названа ім’ям подружжя Селезінків, а районна організація «Союзу українок» названа ім’ям  Неоніли Селезінки.  Слід наголосити, що вона стала зразком матері, що зігріла домашнє вогнище і навчила своїх дочок: Ірину Чуму та Ольгу Гаєцьку від молодих літ працювати на народній ниві. 1 грудня 2016 року старшій дочці Ірині виповнилося б 100 років. Вона була чудовою піаністкою, вчилася в консерваторії  ім. М. Лисенка у Станіслава Людкевича. Була одружена з адвокатом Володимиром Чумою. Писала музику до пісень на слова  сестри Ольги Гаєцької. Була активісткою  «Союзу українок» Америки.

Надія ГОСЬ,

голова Радехівської районної

організації «Союз українок»