До 100-річчя з дня народження Ірени Чуми – старшої дочки Неоніли Селезінки

199

ГІРКА СЛЬОЗА ТА ТУЖЛИВА ПІСНЯ

   26 вересня 2012 року в Слаутсбургу, де разом із сестрою Ольгою перебувала в будинку опіки сестер служебниць св. Йосифа, покинула цей світ піаністка, композитор, диригент і педагог Ірена Чума зі славної родини Селезінків. Кажуть, аби стати відомим, потрібно померти. Хочеться вірити, що ці слова будуть пророчими. Нехай цей невеликий нарис стане промінчиком світла в ореолі  слави й визнання цієї людини – творця прекрасного.

   Народилася Ірена Селезінка 1 грудня 1916 року в селі Бистрій у Галичині (тепер с.Верховина Бистра Великоберезнянського району Закарпатської області). Батьком Ірени був визначний адвокат, громадський діяч, член уряду  ЗУНР Ярослав Селезінка. Це над ним іще 1924 року польська влада здійснила справжнє судилище, звинувачуючи у тому, що на початку 1920-х років він був одним з тих провідників, кого охопила революційна хвиля за визволення рідного краю. До 1923 року Ярослав Селезінка жив і працював у Відні. Там він разом з іншими українськими патріотами дипломатичним способом боровся проти загарбання поляками Галичини. Після таємного повернення до Львова його було заарештовано й віддано під суд. Прокурор вимагав смертної кари, однак при захисті підсудний виголосив палку промову, у якій аргументовано довів, що разом із ним треба судити всіх галичан за їх визвольні змагання, а такого закону на світі не існує. Після семи місяців тюрми польська влада  змушена була відпустити Ярослава на волю. І він, як адвокат, ще багато доброго зробив  для свого народу, особливо для Радехівщини, де він мав адвокатську контору. Вдруге, вже за радянської влади, його заарештували енкаведисти в ніч  на 4 жовтня 1939 року. Ця нова влада знищувала людей без суду та слідства.  Ярослава Селезінку, за однією з версій, було розстріляно в Архангельській тюрмі в липні 1941 р.

   Визначною активісткою громадського життя була й мати Ірени Чуми Неоніла Селезінка  з роду Бобикевичів-Нижанківських. Живучи в Радехові, вона заснувала філію Львівської організації  «Союзу українок», активно допомагала засновувати семикласову народну  українську школу та відкривати дитячі садочки. Велика активність родини Селезінків не подобалася польській владі і 1930 року подружжя кинули до тюрми в Золочеві. Протримавши там місяць, відправили в Тернопільську тюрму. І тільки оголошене Неонілою голодування пришвидшило звільнення. 1934 р. Неонілу Селезінку було обрано делегатом Лондонського з’їзду Міжнародної жіночої гільдії. Наступні ще важчі часи, що остаточно підірвали ослаблене серце пані Неоніли, прискорили її відхід у засвіти 23 травня 1941 року.

   У таких непростих умовах минало дитинство і юність Ірени, музикальні здібності якої проявилися ще в ранньому віці.  Ще навчаючись у гімназії, вона досить добре грала на фортепіано і тому перед нею не стояло питання  куди піти вчитися. Залишилося вибрати лише навчальний заклад. У Львові їх було два: консерваторія імені Ю.Словацького, де навчання велося польською мовою і Вищий музичний інститут імені М.Лисенка: Ірена вибрала другий, тим більше, що вона  давно мріяла  вчитися в класі  Галі Левицької. Це був 1933 рік. Цікаво нагадати, що в ці роки в цьому інституті вчилися Богдан Веселовський, Анатолій Кос-Анатольський, Леонід Яблонський, Євген Козак, Степан Гумнілович, які були одними з перших авторів українських танго, фокстротів і повільних вальсів. Зацікавилася музикою цього жанру й Ірена.  Спочатку це було тільки любительське захоплення. Згодом, коли на світ проявився поетичний талант молодшої сестри Олі, вона стала писати до її віршів  музику. Так народився фокстрот «Підзамче», який львів’яни сприйняли з великою прихильністю. Адже співалося в ньому про своє рідне, знане й часто бачене. І кожному хотілося вивчити цю пісню!

На Підзамчі тебе я пізнала,

Коли поїзд здалека гудів.

І сама я тоді ще не знала,

Що так скоро покину мій Львів.

Бо там у Львові, про все забудеш,

Бо там у Львові, як заживеш –

У світ вже більше не помандруєш,

Бо ніде Львова не знайдеш!

   Надходило літо 1937 року. Ірена закінчувала інститут і шукала працю за спеціальністю вчителя музики. Тріпотіло серденько. Воно хотіло кохати, пізнати-зустріти свого обранця. І хоч шкода було покидати Львів та мусіла, бо  їй запропонували місце вчителя музики в жіночій гімназії міста Броди. І як то часто буває, саме там і зустріла того, про кого мріяла. Ним був молодий адвокат Володимир Чума.  І вже восени 1937 року вони одружилися.  Два роки жінка працювала в гімназії, а згодом народився син Ігор, за ним – донька Уляна, а пізніше – Неоніла.  Слава Богу, що адвокатського заробітку чоловіка вистачало на всіх. Тож молода мама доглядала дітей, а як, бувало, прилине ностальгія за творчістю, то сідала за фортепіано й писала пісню зі словами:

Настав вже вечір зимовий,

Повіяв вітер морозний,

Струснув на землю білий сніжний пух.

Заглянув крізь вікно до хати,

Де над дитям схилилась мати,

Що співала пісеньку до сну.

   Так було за Польщі, за радянської влади, так продовжувалося й за німців. А навесні 1944 року всією родиною вирушили в еміграцію до Західної Європи. Три роки, починаючи від 1946-го, Володимир працював  адвокатом судових справ у Австрії, а  1949 року вони отримали дозвіл на еміграцію до США, де оселилися у Філадельфії. Тут Володимир Чума здобув нову освіту й з 1956 до 1972 року працював у сфері соціальних структур. Пощастило й Ірені. У 1952 році в Нью-Йорку запрацював український музичний інститут, очолений Романом Савицьким. Невдовзі відкрилася філія у Філадельфії й Ірену прийняли вчителем фортепіано. Її колегами були композитори Володимир Грудин, Вадим Кіпа, співаки Олександр Неділько, Антоніна Піддубна-Лисенко, Віра Цебенко, Іван Гош, Михайло Дуда, піаністи Роман Савицький, Наталя Котович, скрипаль Ярослав Мигасюк, диригент Юрій Фанський та інші. Там вона працювала до 1957 року, а потім стала лаборантом учительського шпиталю А.Енштейна у Філадельфії – аж до 1962 року. Водночас п. Ірена була постійним акомпаніатором українського хору «Прометей». 1954  року вона заснувала український жіночий хор, яким керувала до 1959 року, а згодом створила український жіночий ансамбль, що виконував популярні на той час пісні, серед яких були й нею створені.  Досить активною композиторка була й у житті української громади міста.  Так, коли  30 вересня 1967 р. в Нью-Йорку відбувся благодійний концерт, кошти від якого були призначені на лікування відомого диригента Івана Задорожного, вона взяла в цьому заході активну участь.  І де б не виступали, керовані нею  колективи, там завжди звучали її нові пісні, а саме: танго «Львів», «Сама не знаю», лірична пісня «Над морем», популярний вальс «Фіалки», «Чари вальсу» написані на поетичні тексти сестри Ольги Гаєцької. Оскільки діти Ірени жили в Канаді, овдовілі сестри забажали оселитися останні роки життя в будинку опіки св. Йосипа в Слаутсбургу  під опікою сестер-служебниць, де ледь не кожен день Ірена вправлялася в грі на фортепіано та співала. І їй здавалося, що ці пісні летять в Україну, у Карпати та рідний до болю Львів. Саме таким настроєм сповнена її пісня:

Снується спогад про минуле,

В очах палка сльоза тремтить,

А в серденьку забута пісня

Про чари Львова гомонить.

Шкода, що не цвітуть вже нам каштани,

Сумно, що парк вже не шумить.

За чаром Львова серце плаче

І рветься там, де  в сонці Юр блищить.

   Поки жилося – доти й співалося. Аж ось тижневик «Свобода» від 19 жовтня 2012 року повідомив: «Із великим смутком сповіщаємо, що 26 вересня 2012 року відійшла у вічність Ірена-Марта Чума – піаністка і композитор музики легкого жанру (танго, фокстроти, вальси). Панахиду по покійній було відправлено католицьким єпископом Павлом і православним священиком о. Юрієм Базилевським. Заупокійну службу  було відправлено о. Леонідом в церкві Іоана Хрестителя в Нью-Йорку. Тлінні останки Ірени чуми поховано на цвинтарі  св.  Андрія Первозванного  в  Бавнд-Бруку поряд з могилою чоловіка.  У смутку залишилися сестра Оля Гаєцька, син Ігор, донька Уляна, онуки Ірена, Андрій, Христина, Марта та восьмеро правнуків.

   Прикро для людини, прикро для родини, прикро для суспільства, коли в чужому світі митця визнають, а в рідному краї про нього й не чули. Так було з багатьма нашими  земляками. Але часи змінюються і хоча й повільно, творчість, розсіяних світами мистців, стає вагомим здобутком й для України. Повертаються до нас й пісні Ірени Чуми. Уже їх співають у Львові. Вірю, що прийде той час, коли вони прозвучать і з вершини гори Плішки, що біля Верховини Бистрої і почують їх Карпатські гори, полонини, долини й люди. Будуть серед них пісні, написані Іреною Чумою із знаної галицької священичої й музично-творчої родини Нижанківських та Бобикевичів, як у рідному краї, так і в далекій Філадельфії.

   Звичайно, цими скупими рядками спогадів неможливо сповна розкрити образ цієї чудової людини-митця. Сподіваюся, що чисельні нащадки її згодом долучаться з новими фактами про її повнокровне творче життя.

Надія ГОСЬ,

голова  Радехівської  районної

організації «Союз  українок»