У 1978 році в Афганістані до влади прийшла марксистська народно-демократична партія, яку підтримував Радянський Союз. Саме тому, коли в Афганістані розгорнулося громадянське протистояння, СРСР почав надавати всіляку допомогу цій партії, а в 1979 році навіть ввів у Афганістан війська. Молодь з радянських республік погнали вмирати на відверто завойовницьку та безглузду війну і при чому нааґітували так, що почали називати солдатів «воїнами-інтернаціоналістами».
Так розпочалася радянсько-афганська війна, що продовжувалася десять років. Ця війна завершилася лише у 1989 році, вже в часи Ґорбачова, коли СРСР нарешті вивів звідти свої війська. А через три роки впав і афганський уряд, за який так довго воював СРСР. Країна почала називатися Ісламською Державою Афганістан.
На радянсько-афганську війну мобілізували більше 160 тисяч українців: з них 2 378 загинули, в тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон; поранення отримали більше 8 000 українців, з них 4 687 повернулися додому інвалідами. Із 72 осіб, удостоєних в роки «афганської» війни звання Герой Радянського Союзу – 11 українців.
З Радехіщини понад 120 офіцерів, прапорщиків, сержантів та солдатів було відправлено до Афганістану: шестеро юнаків Радехівщини загинуло.
Серед тих, хто повернулися додому, був і мешканець села Вузлове, що на Радехівщині – Ігор Петрович Яцків-Боднарусь, 1965 року народження. Ігор навчався у Вузлівській школі, яку закінчив у 1980 році, далі підпрацьовував у місцевім колгоспі, а в 1983 був мобілізований до лав радянської армії: так потрапив у Афган.
Служив у 12-ому мотострілковому полку в провінції Герат (Західний Афганістан), де точилися особливо запеклі бої з моджахедами афганського польового командира Туран Ісмаїла.
Демобілізований наприкінці 80-их. Ті, хто його знали, розказують, що війна сильно надщербила його душевний стан. Після повернення з Афганістану в рідне Вузлове Ігор набув всі ознаки посттравматичного стресового розладу (PTSD або посттравматичний синдром, що виникає в результаті переживання якихось психотравмуючих подій): завжди уникав розмов про війну, коли його запитували, ділився спогадами вкрай рідко, став похмурим, замкнутим в собі, мовчазним, усамітненим та відстороненим від всіх. Важко йшов на контакт з родиною, друзями, на стосунки з жінками. Одним словом – втратив смак до життя. Після розвалу колгоспу підзаробляв тим, що допомагав односельчанам на господарці.
Якось, за кілька років до своєї смерті Ігор Петрович таки поділився спогадами про «афган». Згадував, як у його військовій частині бракувало води, як сильно солдатів мучила спрага і найнеобхідніше бажання помитися. «А от горілки було вдосталь, цілими бідонами привозили…» – згадував Ігор Боднарусь-Яцків. Мешкав чоловік у кімнаті колгоспного сімейного гуртожитку в центрі Вузлового, де й помер від отруєння етанолом у віці 39 років.
Це лише один яскравий приклад покалічених війною юнацьких доль. А їх по всій Україні були десятки тисяч. Тому сьогодні не маємо права забувати про невинні жертви беззмістовної Афганської війни. Як кажуть у народі: «Політики ділять сфери впливу та запроваджують свої ідеології, а гинуть за них невинні молоді люди».
Світлини:
- Радянські солдати та афганські жінки, провінція Герат, Афганістан, 1988 рік. (джерело: @Zalmay_Afgan)
- Пропагандистська віньєтка «Воїн-інтернаціоналіст та вільне дитя ДРА», 1989 р. (джерело: архів Спілки Ветеранів Афганістану Радехівщини).
- Досьє на Ігоря Петровича Боднаруся з пам’ятного альбому ветеранів-афганців (джерело: архів Спілки Ветеранів Афганістану Радехівщини).
- Весілля в селі Незнанові, 1989 рік. Стоять, зліва направо: Ігор Боднарусь, Василь Боднарусь, Володимир Боднарусь. Присіли – зліва Василь Жируха, справа – Степан Кручкевич (теж ветеран афганської війни, житель села Вузлове) (джерело: фотоальбом Стефанії Боднарусь, с.Вузлове).
- Пам’ятник воїнам-афганцям в місті Радехові, 2021