Літературний псевдонім – Роксолана Галицька, автор віршованої збірки «Мовчать вуста, коли говорить серце». Народилася поетеса 21 березня 1964 року в селі Тетевчиці на Радехівщині. Там закінчила середню школу. Надалі здобула професію економіста у Львівському ДСІ. ЇЇ поетична творчість, народжена в шкільні роки, б’є джерелом і донині. Вона є співавтором літературних альманахів «Гомін Підгір’я» та «Літературна Радехівщина». Творче слово увійшло до збірки віршів,присвячених 200 –річчю від дня народження М. Шашкевича «Наш Маркіян». Поетеса є співавтором гумористичних творів у сміхописі «Весела Січ» міжнародної асоціації Українських гумористів та сатириків. Належить до активних дописувачів до місцевого часопису «Народна справа». Нагороджена грамотою за гідну громадську позицію у культурному та творчому житті рідного міста Радехова. Є незмінним членом літературного товариства ім. О.Турянського.
КРАЇНА У ВОГНІ
Мій Рай горить, горить моя Вкраїна,
В якій усе, усе наше життя,
В ній б’ється серце на усіх єдине,
У ній кричить народжене дитя.
Ворог не спить, ґвалтує, розпинає,
З котушок з’їхали ординські «пахани»,
Зомбоване позорище гуляє,
Своєю кров’ю скроплює лани.
А тут весна радіє буйним цвітом,
Рожеві ранки, ніби немовля
Всміхаються, шепочуть теплим вітром,
Чи знає ворог, яка в нас земля?
Йому й не снилось, катові – гульвісі,
Поганське око кинув не туди!
Від нашого меча тут йому гнити,
У чорноземах… Господи, прости!
Мій Рай горить, горить моя Вкраїна,
На захист стали дочки і сини,
Вірю, Воскресне розіп’ята Україна,
Чекаймо перемогу до весни
ПОЕЗІЯ ДУШІ МОЄЇ
Поезія душі моєї – це дарунок Бога,
Незаймана і чиста, мов струмок,
Поезія душі моєї – трепетна дорога,
Що словом проростає із думок.
Поезія душі – це тиша, спокій,
Чарівне ехо пережитих літ,
Поезія – життєвий, дивний простір,
Який до себе манить, як магніт.
Поезія душі моєї – тиха пристань,
Де окрім нас із нею – цілий світ!
Поезія душі – словесна пристрасть,
Де слів – птахів магічний переліт.
ЛІТЕРАТУРНОМУ ТОВАРИСТВУ П’ЯТНАДЦЯТЬ ЮВІЛЕЙНИХ ЛІТ
П’ятнадцять літ, неначе один день,
Мов пух з тополі, злет в шаленій думці,
Скільки віршів написано й пісень
І все це ми – поети, однодумці.
Ми «виросли», здається, годі з нас,
Прийшло на зміну юне покоління,
Пливе невпинно невблаганний час,
Та ми ідем під прапором стремління.
За роком рік, за зимами весна,
До осені вже тягнемось руками,
П’ятнадцять літ щокою до вікна
Притиснулись, немов дитя до мами.
П’ятнадцять літ – це термін чималий,
Друзі «пішли» і обміліли ріки,
Згадаймо час веселий та сумний,
Він в нашій пам’яті залишиться навіки.
Ноша поета зовсім не проста,
Ми день і ніч народжуєм щось нове,
Не шахтарі, та видаємо на гора
Не чорне золото, а ще цінніше – Слово!