З нагоди 100-літнього ювілею чергового відновлення церковці св. Моколая в м. Радехів пригадуємо історію нашої духовної святині, а зокрема, історію її Дзвонів. Адже з тих місць, де немає церков, дзвони не дзвонять, те місце вгорі не почуто. Дерев’яна церква, яку описував Смаль-Стоцький, що «з-за паркану і дерев виглядала якась стара і низенька», простояла в Радехові з 1711 до 1916 року. Не можу не розповісти про переказ, який мені переповів світлої пам’яті митрофорний протоієрей о. Ярослав Михалюк, а йому – старожил нашого міста пан Харків про те, як згоріла стара церковця. 1916 року в місті панував голод і холера. Коли викрали з церковці святі тайни (хліб і вино), то серед сонячного дня здійнялася хмара, загримів грім і від розряду блискавки церковця зайнялася. Двохсотлітню будівлю храму врятувати не вдалося, храму, який простояв більше двох століть. З архівних документів 1723 року дізнаємося, що стіни і дах церкви перебували у доброму стані, дзвіниця стояла збоку від церкви і мала шість дзвонів. На жаль, жоден з цих дзвонів до нашого часу не зберігся, імовірно, що їх було вивезено з початком Першої світової війни, коли австрійський уряд розпорядився зібрати по церквах дзвони, щоб не дісталися вони Російській армії, яка наступала. З багатьох міст і сіл забрали тоді церковні дзвони. З розібраних казарм, що стояли біля Радехівського залізничного вокзалу, парафіяни збудували і в 1918 році освятили тимчасову церковцю-капличку з наміром збудувати нову, добротну цегляну церкву. Імовірно, в цей час було збудовано цегляну дзвіницю і у 1921 році вилито та освячено малий дзвін, названий «Миколай», про що свідчить викарбуваний на дзвоні напис. Зверху і знизу дзвін обрамлено типовим візерунком, з протилежного боку проглядається силует матері Божої з Ісусом на руках. Середній дзвін, хоча немає наймення, проте напис на ньому доносить до нас цікаву історію його походження. Читаємо мовою оригіналу: «Сей дзвін вилятий року Божого 1932 для церкви св. Миколая в м. Радехові. За архієрея кир А. Шептицького, єпископа кир Івана Бучка, за душпастирства отця Миколи Думанського і церковного півця Пилипа Мельника та за старанням церковного комітету Григорія Дякова, Івана Мицки, Михайла Охоти, Івана Ковальчука, Іллі Макітри, Івана Сухара. Фундований жертвами побожних парохіян». Про історію центрального дзвону дізнаємося з переказів старожилів. З початком Другої світової війни, коли наближався німецько-російський фронт, парафіяни міста вирішили сховати центральний дзвін, який вирізнявся своєю мелодійністю. Існує переказ, що дзвін було закопано на пасовищі, неподалік від джерела, де освячували воду. Але очевидців немає і дзвін не знайдено, як і немає причини відкидати правдивість цього переказу. Близько 80 років дзвонили тільки двома дзвонами. У 1990 році блаженної пам’яті митрофорний протоієрей о. Ярослав Михалюк звернувся до директора Радехівського ремонтно-механічного заводу з проханням виготовити центральний дзвін. Колектив підприємства радо відгукнувся на його прохання. І цього ж року у місті Нововолинську було відлито центральний дзвін. Розповідає безпосередній виконавець робіт з виготовлення дзвона, тодішній керівник виробництва заводу Анатолій Курпіль. Отож слухаємо правдиве слово очевидця. (Синхрон……) У квітні цього ж року за душпастирства блаженної пам’яті митрофорного протоієрея отця Ярослава Михалюка і церковного дяка Василя Карплюка, при численному зібранні парафіян, дзвін було освячено. На одному боці дзвона читаємо: «Нововолинськ, місто, де його було відлято», на іншому – «Рік виготовлення і освячення 1990». Ці дзвони у душі кожного з нас: затихають дзвони, відходить душа.