Богдан Муравель
Лишаючи світу ледачих,
Лишаючи світу невдячних,
Лишаючи світу пропащих,
Господь забирає найкращих.
Муравель Богдан Богданович народився 1 січня 1995 року в селі Криве у багатодітній сім’ї. Тут в селі, серед чудової природи, в оточенні рідних і близьких людей та друзів пройшло його дитинство. Протягом 2001-2010 років хлопець навчався у Кривецькій ЗОШ І-ІІ ступенів. Середню освіту здобув у Дмитрівській ЗОШ І-ІІІ ступенів. У пам’яті своїх друзів, однокласників та вчителів він назавжди залишиться щирим, розумним, добрим та кмітливим сільським хлопцем, який став Героєм і небесним ангелом у свої неповні 28 років.
Зі спогадів класного керівника Філатової Ольги Ярославівни.
Звістка про загибель Богдана сколихнула мене і вчительський колектив школи, адже він був нашим учнем, нашим вихованцем. І став небесним ангелом і всенародним героєм. Пам’ять про нього вічно житиме в наших серцях. Важко говорити про Богдана в минулому часі. Хлопець зростав у простій сільській багатодітній родині, в якій шанували морально-етичні та християнські цінності та піклувалися про своїх дітей. Це був світло-русявий хлопчина з добрим і щирим серцем. Він був вихованим, розумним, старанним і відповідальним учнем. Найбільший інтерес проявляв до уроків гуманітарного циклу, інформатики, фізичної культури. Його завжди прикрашали скромність, ввічливість та усмішка. Був життєрадісним і цілеспрямованим. У нього не було поганих звичок. Був дисциплінований і самостійний. Мав чітко виражену позицію і не піддавався чужому впливу. Підтримував дружні стосунки з однокласниками навіть після закінчення школи. З повагою ставився до вчителів, учнів і старших односельчан. Богдан брав активну участь у житті класу та школи. Займався спортом, був гравцем шкільної команди з футболу. Всі якості, які були закладені вдома батьками та продовжували формуватися в школі, зробили Богдана Людиною з великої літери, патріотом, мужнім воїном, який став на захист територіальної цілісності України й віддав своє життя за її свободу та незалежність, за нас з вами. Його коротке, але таке яскраве та достойне життя, гідне поваги і наслідування. Вдячність і уклін батькам за сина, а Богданові-Герою слава і вічна пам’ять.
Зі спогадів однокласника Василя Ставінського.
Свою розповідь я хотів би розпочати з того ким особисто для мене був Богдан. Він був моїм другом, братом, однокласником, одним з найкращих гравців на футбольному полі, людиною, з якою ми могли просто й весело проводити час. І неважливо скільки років нам було: чи в 10, або, здається, зовсім недавно в 25, ми могли просто зустрітися і говорити ні про що, але скільки сили і щастя нам це додавало. Як друг, Богдан був дуже відданим, чесним і справедливим. Він завжди був готовий прийти на допомогу, вислухати і зарадити. Ніколи не забуду скільки радості приносило те, як він просто проходив повз мій будинок і махав мені рукою. Тоді ми могли стояти на вулиці і, здається, вічність теревенити.. Не забуду, як ми по черзі купляли один одному морозиво, як йшли дорогою додому і жартували. Це такі прості, але такі цінні моменти життя. Як брат, Богдан був завжди на боці “своїх”, завжди допомагав в складних моментах і було дуже цінним чути його поради щодо того чи іншого питання. Як однокласник, Богдан був дуже кмітливим. Завжди згадую той випадок, коли вчителька географії запитала у класу хто знає найшвидший спосіб висушити промоклий одяг, якщо це критично необхідно. Тоді Богдан, вже не з тільки з багажем теоретичних знань, а й практичних, найпершим відповів: “Одягнути одяг на себе, так він висохне найшвидше”. Виявляється, це і була правильна відповідь. Він завжди мислив нестандартно, але разом з тим приймав дуже прості й елегантні рішення.
Темі футболу у нашому з Богданом житті можна присвятити багато часу. Ще зі шкільних часів я пам’ятаю, який ний емоційний зв’язок у нас був на футбольному полі – навіть не піднімаючи голови, ми могли знайти можливість передати м’яча один одному. Завжди при розподілі гравців по командах ми хотіли грати разом. Так і грали за нашу сільську команду. Разом. Більше ніж 10 років, пліч-о-пліч. Пригадую, як Богдан не любив несправедливість навіть на футбольному полі, і як віддавався грі всім серцем. Тут можна додати, що не тільки футболу він віддавався всім серцем, а також і кожній справі, за яку брався. Він завжди все робив, як кажуть, на всі сто відсотків. Дуже боляче бачити тепер ті місця, де ми бували разом, адже кожної миті з глибин моєї пам’яті виринають ті моменти, коли ми просто жили і раділи життю. Дуже боляче розуміти, що йдучи дорогою на озеро, вже не можна буде покликати Богдана, щоб поплавати разом. Дуже боляче уявляти, що тепер навіть пограти разом у футбол ми більше не зможемо. Ми будемо пам’ятати Богдана завжди, пам’ятати, якою доброю і щирою людиною він був.
Зі спогадів класного керівника Дмитрівської ЗОШ I-III ст. Руслани Шпорлюк.
З любов’ю і гордістю згадую свій клас, повний енергії, радості, ніжності, доброти! В десятому класі до нас прийшли нові учні, одним з них був високий, стрункий хлопець – Богдан Муравель з Кривого. Богдан був уважний, спокійний, розумний, веселий і скромний. Ввічливо спілкувався з усіма, сумлінно ставився до навчання і всіх заходів, що відбувалися у школі. Богдан відразу ж заслужив авторитет в однокласників та вчителів, був серйозним, чесним, правдолюбом. Швидко прижився в новому колективі та заприятелював з усіма однокласниками. Із задоволенням приїжджав кожного дня до школи, вмів підтримати словом і ділом. Особисто мені, було важливо чути думку Богдана, бо його слова завжди були виважені й обдумані. Він не міг порадити чогось негативного, бо був дуже світлою і гідною людиною! Богдан був швидким і працьовитим, умів жартувати, мав дуже гарну посмішку. До закінчення 11 класу – це був справжній гідний чоловік! Важко усвідомлювати, що ми втратили таку чудову людину, що серце нашого Богдана, справжнього мужнього героя, перестало битися… В це дуже важко і не хочеться вірити… Молодий, сповнений життєвої сили й енергії Богдан Муравель – назавжди залишиться в нашій пам’яті Героєм України ! Дуже шкода, що доброго, мудрого сина забрала клята війна у батьків, коханого ніжного чоловіка – у дружини, хорошого товариша – в однокласників… Богдан ніколи не шукав слави, а відважно став до лав борців за Україну і ми складаємо щиру подяку, шану, та поклін справжньому Герою України!
Бібліотекарка Оксана Павелків.
30 років Незалежності України.
Духовна святиня села
( до 265–річчя храму Різдва Пресвятої Богородиці с.Криве)
Оксана Павелків, Ірина Личак
КРИВЕ
ІСТОРІЯ ТА ТРАДИЦІЇ
Відомі мешканці села Криве
Каплун Володимир (01.10.1912–16.07.2003 рр.) – уродженець села Криве, який проживав в місті Обера, що в Аргентині. Видав власні спогади у журналі “Вісті Комбатанта”, що виходить у Торонто–Нью–Йорку. У віці 2 років простудив ноги і не зміг ходити. Жодне лікування не допомагало і тоді мати відвезла сина до Почаєва. Випивши освяченої води, Володимир став здоровим. Після закінчення школи, за сприяння директора Омеляна Споліталевича та священника Івана Набережного почав вивчати малярство у Павла Ковжуна і Михайла Осінчука у Львові. 1928 р. став учасником “Пласту”. 21.11.1933 р. був засуджений на 4,5 роки за причетність до ОУН. Звільнений достроково (7.03.1936 р.) внаслідок амністії, проголошеної через смерть президента Польщі – Мосціцького. Наступний арешт відбувся в 1937 р. Відпустили 23.1.1937 р. через відсутність доказів. Третій арешт був у Великодню П’ятницю, але наступного дня Володимира Каплуна відпустили. З приходом німців заангажувався в новосформованій Українській Народній міліції в м. Радехові. Після капітуляції Німеччини потрапив у англійський полон і перевезений до Італії. Там він намалював Плащаницю, Намісні Ікони, образ св. Миколая, Архистратига Михаїла. Виготовив однометрове табло хору “ Бурлака ”. У 1979 році переїхав в Місіонес, що в Аргентині, де розмалював Храм Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії та організував ансамбль бандуристів “Діброва”, танцювальний ансамбль “Калина”. Помер у віці 91 р. і похований на цвинтарі в місті Обера, Аргентина. Степан Мудрик (псевдо “Мечник”) народився 5 жовтня 1919 року в селянській сім’ї у селі Криве Радехівського району на Львівщині. Усе своє свідоме життя боровся за свободу України, засуджував злочини комуністичного радянського, польського та німецького режимів перед українським народом, закликав до єдності всіх національно–патріотичних сил в боротьбі за остаточне утвердження національної Української Держави. Вступивши до ОУН, “Мечник” займав ряд провідних посад. Він був членом обласного проводу ОУН Київської області, заступником командира УПА воєнної округи “Буг”, співробітником і близьким приятелем Крайового провідника ОУН Івана Климова – “Легенди”. За свої погляди і переконання був переслідуваний та неодноразово заарештовувався польською поліцією та засуджений до страти. Вироку чекав у німецьких концтаборах до квітня 1945 року. Дивом вдалося врятуватися. Степан Мудрик займався активною громадсько–політичною діяльністю за кордоном. Він був членом Проводу ЗЧ ОУН і однодумцем Степана Бандери, тереновим провідником ОУН у Німеччині, а від 1991 року обіймав посаду Голови Головної Ради ОУН. Про його великий авторитет свідчить те, що він протягом 10 років був заступником президента Світового конгресу вільних українців (СКВУ) в Європі та активним співробітником багатьох газет та журналів. 11 років Степан Мудрик очолював Координаційний осередок українських громадських установ у Європі, був почесним членом Всеукраїнського Братства ОУН і УПА та центрального представництва української еміграції у Німеччині. Степан Мудрик був нагороджений найвищою нагородою Товариства колишніх вояків УПА – “Золотим Хрестом”. Написані ним книги, статті є цінним матеріалом для патріотичного вихованню молодого покоління. Від моменту проголошення Акта відновлення Української Держави Мудрик віддає всі сили створенню місцевих українських органів влади на рідній землі, а з початком німецьких репресій проти представників українського народу знову переходить у підпілля. У січні 1942 року отримав спрямування для роботи в мережі ОУН на Східній Україні. В липні 1942 року гестапо затримує його на Білоцерківщині, але Мудрик втікає з попереднього арешту. Відтак отримує завдання готувати військово–адміністративний апарат в Західній Україні. В 1943 році був публічно жорстоко катований, але згідно присяги не видав своїх побратимів. Засуджений гітлерівським судом до смертної кари, вирок апеляційним судом був змінений на концтабір. Найвідповідальнішою справою життя “Мечника” стала праця , доручена Степаном Бандерою. Написав немало книжок про нашу визвольну боротьбу. Виконував важливі функції і в самій ОУН: під час головування Ярослава Стецька і Василя Олеськіва – організаційно–кадровий референт Проводу ОУН, голова Головної Ради ОУН в час, коли Провідником була Слава Стецько. Але навіть займаючи такі високі посади, він сприймав світ через досвід своєї боротьби з КДБ, про методи боротьби якої міг би написати не одну дисертацію. Невиліковно хворий він мріяв у теплу пору року хоч ще раз повернутись на Україну. Не зміг. Але він повертається до нас у своїх творах, спогадах друзів, у справі, заради якої жив – Українській Самостійній Соборній Державі. Степан Мудрик помер 20 квітня 2005 року в Новому Ульмі (Німеччина).
Церковне життя і традиції
Храм Різдва Пресвятої Богородиці. Сучасний вигляд
Храм в селі Криве побудований у 1756 р., про що свідчать архівні документи. Церква була збудована в честь Пресвятої Тройці, з 1851 року вона називалася “Утеча Пресвятої Діви в Єгипет”, а зараз – церква Різдва Пресвятої Богородиці. Церква збудована у формі хреста з одним куполом, довжиною 18 м., шириною 12 м. і висотою 24 м., з товщиною стін 1 м. З будівництвом церкви пов’язана цікава легенда. Місцевий дідич, Ксаверій Шидловський мав сина, який не поводився взірцево і приносив багато клопоту й сорому батькові. Батько, щоб “Бог навернув сина на праву дорогу”, зробив обітницю, що своїми коштами збудує церкву. Перед тим, як церкву мали покривати, Ксаверій тяжко захворів і наказав сину довести роботи до кінця. Перед смертю Шидловський замовив маляра зі Львова, аби той намалював портрети його і сина. Згідно з волею Ксаверія ці портрети помістили до храму, які зберігаються в ньому до цього часу. Портрет батька зберігся в дуже доброму стані, а портрет сина зблякнув, і вже годі розпізнати, хто на ньому зображений. Протягом 1865–1872 рр. храм було розмальовано, великий купол покрито бляхою, іконостас і престіл позолочено і збудовано нову плебанію. Ці ремонти були зроблені за пожертви селян. 1874 р. за час служіння священика Івана Мігуля відбувся перший відпуст. Після нього священиком був Дионізій Дияковський, який побудував господарські приміщення біля плебанії, та будинок, в якому знаходилися крамниця і читальня імені Михаїла Качковського. Наступником Дионізія став його син Лаврентій і започаткував у церкві хоровий спів. 1901 р. храм було відреставровано на пожертви зятя дідича Казимира Шумлянського і членів церковного комітету Дмитра Шавалюка, Василя Козяра і війта Михайла Лихв’яка. Церкву було перекрито новою бляхою, встановлено статуї Христа Спасителя і Пресвятої Богородиці в коронах. Збереглися імена майстрів: Антоній Сумик і мулярі з Олеська; маляр Сваричевський з Яричева, який розмалював три престоли. Після Ізидора Свистуна (1899–1906 рр. служіння), священиком був Д. Кордуба (1906–1911 рр.), а служіння також проводив Іван Боднар, парох Дмитрова, який розпорядився про викопання саджавки у великому парафіяльному саду. Воду було впущено з близької річки Радоставки. Нетривалий період священиком був зять І. Боднара, Іван Набережний. Згодом, до 1925 р., обов’язки священика перейшли до Яворського. Протягом 1925–1946 рр. священиком був Іван Набережний. З приходом радянської влади ситуація змінилася. Греко–католицька церква піддавалася переслідуванню, священика Набережного з родиною було вивезено у Сибір. Внаслідок рішення псевдо собору 1946 р., почало домінувати православ’я і деякий нетривалий час, до закриття храму, у Кривому служили православні священики Сілецький та Пастушенко. За ініціативою священика Івана Набережного, при активній участі Ізидора Гавришкова в 1932/33 роках збудовано дім “Просвіти”. Під час перебування УГКЦ в підпіллі, храм Різдва Пресвятої Богородиці з 1946 року був переданий РПЦ, а з 1961 року його закрили через те, що місцевий житель Шмуль Володимир вивісив синьо–жовтий стяг в центрі села. За це був ув’язнений. Останнім греко–католицьким священиком був Юстин Сілуцький (1951–1959 рр.). Відкриття церкви відбулося 1987 року і служіння проводив православний священик Пилип Нарепеха, настоятель храму Воздвиження Чесного Хреста с. Дмитрів. Приєднання до УГКЦ відбулося мирним шляхом без конфліктів, за одностайною згодою всіх парафіян, 1994 року. Служіння проводив священик Роман Назаркевич, настоятель храму Покрови Богородиці с. Вузлове. Згодом служив священик Іван Іванчук. З 1999 року священиком є Тарас Лепех.
Храм Різдва Пресвятої Богородиці. Вигляд зсередини
Жителі села Криве дотримувались багатьох звичаїв та традицій. Наприклад, щорічно у читальні проводилися Андріївські вечорниці. Трохи згодом, на свято Миколая відбувалися вистави, які особливо були до вподоби дітям. З настанням зимової пори року, люди починали готуватися до Різдвяних свят. Репетиції хору відбувалися у будинку “Просвіти”. Обидва диригенти Василь Кудрик та Петро Шавалюк навчали хоровому співу на чотири голоси і добре знали духовні хорові твори. Драматичний гурток здійснював постановки багатьох вистав на різноманітні дійства зимових свят. Найбільш популярною була вистава “Вифлеємська ніч”. З ініціативи та активної допомоги Каплуна, школярі організували власний хор і власну виставу казки “Івась і Ганнуся”. Під час рідзвяних свят діти ходили колядувати з Вертепом. Не менш цікавими були і є традиції Великодніх свят. Приготування починалися в період Великого посту. Вже не було ніяких гучних святкувань та весіль. Протягом Великого посту всі, як і дорослі, так і діти, повинні були приступити до Сповіді і Причастя. Дівчата за цей час готували писанки і вишивані хусточки з написом “Христос Воскрес” для своїх наречених, які віддавали на другий день Великодня під час хороводів та гаївок. У П’ятницю перед Великоднем замовкали церковні дзвони і виносили Плащаницю. “Соколи” і “Луговики” по черзі стерегли гріб до Неділі, доки не почали дзвонити дзвони і співали “Христос Воскрес!”. Під час великодніх свят ніхто не працював. На другий день всі парафіяни йшли на цвинтар провідати своїх спочилих родичів. Ця традиція існує і до сьогодні.
Чудотворна ікона в Кривому
У 1888 р. за два тижні перед святом Різдва Івана Хрестителя у сім’ї місцевого жителя Іллі Мостового сталося диво. В їхньому домі висіла стара ікона Серця Христового. Донька господаря молилася до цього образу і одного разу побачила ікону у незвичайному світлі. Чутки про це диво швидко розлетілися околицями і люди приходили помилитися перед цією іконою. Священик Діонизій Дияковський з війтом Михайлом Шавалюком вирушили до Львова з проханням відправити до села духовну комісію. Однак ніхто не приїхав. Була лише вказівка перенести чудотворну ікону до храму і поставити на бічному престолі. Образ було оздоблено срібною бляхою і урочисто перенесено до храму 7 липня. 1904 р. священик Ісидор Свистун занедужав на запалення суглобів. Він часто молився перед цією іконою і виздоровів. З вдячності він купив і прикріпив до срібної рамки ікони срібну ногу і руку. Людина, серце якої зцілилося, прикріпила до ікони срібне серце. Папа Римський видав грамоту, в якій говорилося що 7 липня (Різдво Івана Хрестителя) і 21 вересня (празник Різдва Богородиці) є відпустовими днями. Восени 2014 р. чудотворна ікона Серця Христового була реставрована.
Капличка святої Анни
При польовій дорозі, що біжить попри Кривецький ліс з боку села, стоїть на горбочку мурована капличка з двоскатим дахом, увінчаним католицьким хрестом. Всередині каплички знаходиться фігура святої Анни із Марією–Дитиною на лівій руці. Дивно, але погляд св. Матері звернений не на Дитя, а вбік. Давнє передання, яке зберігається в селі й донині, дає неймовірне пояснення, щодо пози цієї гіпсової скульптури. Було це в перші роки після війни. Їхали якось тією дорогою цигани. Побачили новеньку капличку і з цікавості зазирнули в середину. Їх так вразила витончена кольорова постать Святої, що вони вийняли з її рук Дитятко і взяли із собою. Кажуть, що саме тоді й повернула статуя голову вбік, туди, куди поїхали крадії. У скорому часі почалося гоніння уніатської церкви, храм закрили, духовне життя в селі притихло, люди боялися що небудь міняти, щоб не нашкодити своїм святиням. І стояла свята Анна у тій капличці самотньо, сумно поглядаючи вбік. Лише на початку в 2000–х вірянка Михайлина Шавалюк зробила для села офіру. За власний кошт замовила майстрові виготовити фігурку Марії–Дитини і повернула її на місце вкраденої. Хто, коли і чому поставив на цьому місці капличку, письмових свідчень не збереглося. Та старі люди кажуть, що капличка тут стоїть з давніх часів. Спочатку вона була дерев’яною і дещо більшою в розмірах. У 40–х роках 20 століття її перевезли на церковне подвір’я і встановили з південної сторони храму. Та намолене місце довго пусткою не стояло. Віряни Григорій та Марія (Марціни ?) звели тут нову, вже муровану капличку і офірували її св. Анні, про що ще донедавна свідчив напис над дверима з внутрішньої сторони каплички. Коли фігурку Марії–Дитини повертали на місце, капличку реставрували, і вона набула теперішніх форм. Та, на жаль, цінний для історії села напис було втрачено.
Священики села Криве
Олексій Гречанський (1785–1805 рр.); Пилип Саболтинський (1805–1807 рр.); Стефан Саболтинський (1807–1811 рр.); Ілля Миколаєвич (1811–1836 рр.); Атаназій Бачинський (1836–1839 рр.); Інокентій Дембіцький (1839–1845 рр.); Модест Дембіцький (1845–1848 рр.); Михаїл Бачинський (1848–1856 рр.); Іоанн Сохацький (1856–1872 рр.); Інокентій Дембіцький (1872–1874 рр.); Іоанн Мігуль (1874 р.); Діонизій Дияковський (1874 – 1899 рр.); Ізидор Свистун (1899 – 1906 рр.); Кордуба Д. (1906 – 1911 рр.); Боднак Іван Яворський ( до 1925 р.); Питлик Василь Пришляк (до 1927 р.);Іван Набережний (1927–1946 рр.);Ванчицький (1947–1951 рр.) Юстин Сілецький (1951–1959 рр.) П. Пастушенко (1959–1962 рр.) Пилип Нарепеха (1962–1994 рр.) Роман Назаркевич (1994–1995рр.) Іван Іванчук (1995–1999 рр.) Тарас Лепех (З 1999);
Усипальниця 19 ст., розташована навпроти цвинтаря при в’їзді до села
Канікули з Богом, організовані при храмі Різдва Пресвятої Богородиці за участі Радехівської школи мистецтв імені митрополита Андрея Шептицького Радехівської міської ради
Авторка Марія Лепех. Над історичною довідкою також працювали Юрію та Людмилі Сухар. о. Тарас Лепех, Ярослав Воронецький.
З історії хорового співу
Василь Кудрик