А мудрість Ваша, виважена словом,
Народжувалась плідно з-під пера…
М. Гудзінська.
У жовтні, коли осінь зачаровує нас неповторними барвами хризантем, жовтогарячим вбранням дерев, виповнилося б 83 роки нашому земляку – людині великого серця і щедрої душі, прозаїку, поету, журналісту, незмінному голові літературного товариства ім. О.Турянського Михайлу Івановичу Костіву. Свої знання, досвід та любов до рідної мови він передавав колегам, друзям, які черпали з його щедрої творчої криниці перлини українського слова. Земний шлях Михайла Костіва розпочався 17 жовтня 1939 року в містечку Миколаєві, що на Львівщині. Навчався у місцевій середній школі, де почав писати вірші ще з сьомого класу і друкувати їх на сторінках періодичних видань. Після закінчення Стрийського технічного училища, вступає до Львівського національного університету ім. І.Франка на факультет журналістики. Роботі в редакціях місцевих газет (а це – Сколе, Дрогобич, Миколаїв, Радехів і Самбір) віддав майже 40 років свого життя. Друкувався в обласній та всеукраїнській пресі, зокрема в журналах « Вітчизна», « Дзвін», « Перець», «Україна», «Ранок», « Донбас», «Наука і суспільство», «Журналіст України» та інші. Маючи талант від Бога та любов до рідного слова, Михайло Іванович усього себе віддавав творчості. У 2006 році волею долі він повертається на постійне місце проживання у Радехів, де продовжує свою творчу діяльність. Маючи досвід у Самбірському літературному товаристві, він створює літературне об’єднання ім. О. Турянського, що діє при бібліотеці. По – новому і ще з більшим натхненням починає творити. У літературному доробку Михайла Івановича більше десяти поетичних та прозових збірок, які знайшли своїх шанувальників і проникли в серця цілющими краплинами. Також Михайло Костів друкував свої твори у багатьох колективних збірниках та місцевій пресі, був ініціатором видання та упорядником чотирьох літературних альманахів «Літературна Радехівщина». Член Національної спілки журналістів (з 1970 р.), активний громадський діяч. Ні один культурний захід не обходився без його участі. Очолюючи 15 років літературне товариство, вмів знаходити справжні таланти і як бездоганний майстер художнього слова, допомагав кожному у його розвитку.
Так наш талант: замулений лежав,
Поки його не запросив у гості
Та не підняв із забуття
Наш проводир, шукач Краси – Михайло Костів
Г. Березюк
Михайло Іванович був прикладом людяності та чесності, інтелігентності та толерантності, людиною, хто захищав та підтримував розвиток красного письменства на Радехівщині.
Усе життя, мов мудрий Прометей,
Проніс любов до рідного народу,
До слова, пісні, мови солов’їв,
Оспіваних в його ліричних творах
Л. Демчук
Бібліотеку Михайло Іванович називав «Скарбницею Слова і Українського духу». Був багаторічним другом та активним читачем і популяризатором українського слова. Світла пам’ять про Михайла Івановича Костіва житиме в його сповненої душевності поезії, у спогадах, у книгах, у квітах та деревах, власноруч вирощених та посаджених біля книгозбірні. Михайло Іванович мав багато творчих планів… До останнього подиху самовіддано працював у літературному товаристві ім. О.Турянського, тримав у полі журналістського зору знакові події, які відбувалися в країні. Був турботливим батьком, чоловіком, люблячим дідусем та справжнім Українцем. Уже майже рік, як немає з нами мудрого і щирого Учителя… Та світла пам’ять про Михайла Івановича назавжди залишиться в наших серцях.
Лариса ДЕМЧУК, голова літературного товариства ім. О. Турянського
МИХАЙЛО КОСТІВ Голова літературного товариства імені Осипа Турянського (2006-2022). Член Спілки журналістів України. Автор дванадцятьох поетичних збірок.
ПОЕТИЧНІ ЕТЮДИ
Електричок було цього дня аж чотири.
Стук коліс, як годинник, укорочував час,
Я торкнувся подій, що давно відлетіли у вирій,
Гомінких і життєвих і без жодних прикрас.
Кожен рік це буває, як приїду додому,
Як святкуємо Трійцю, як у маєві «май»,
На могилі побути і до того ж одному,
Я радію, що є цей прадавній звичай.
* * *
Як сон, відходить все в минуле,
Роки прожиті стерли слід …
А за вікном – гілки пригнулі
Шматує вітер, що аж зблід.
Така пора, вже пізня осінь
Прийшла до мене і в мій сад…
Нікому ще не довелося
Роки життя вернуть назад.
* * *
І розмова затихла враз
І від смутку завмер бульвар,
Бо заграв «духовий» біля нас,
Похоронна ішла на цвинтар.
Хто стояв, той задумавсь на мить,
Ось де істинна правда життя!
Як його треба нам прожить,
Щоб не мучило каят
* * *
А зоряне небо вродило так рясно,
Хмаринки кудись заховались до ранку.
А тут вже і місяць виблискує ясно,
Промінням розгойдує тихо фіранку.
Я зором своїм прикипів весь до неба,
В тремтінні ловлю його дивнії звуки
І раптом я чую: «Вас тут ще не треба!
Творіть на землі для дітей і для внуків».