Михайлина Гудзінська народилася 26 вересня 1954 року в селі Бабичі Радехівського району на Львівщині. Автор восьми поетичних збірок: «У розмаїтті кольорів життя» (2017), «Коли душа розпалює багаття…» (2017), «Розкажу дитині казку…» (2017), «І таке буває…» (2018), «Лірика» (2018), «Подаруй мені крила» (2018), «Між спокоєм і болем» (2018), «Почерком осінньої сльози» (2022). У 2019 році стала Дипломантом Міжнародного конкурсу ім. Мирона Утриска. З вересня 2016 року – член Радехівського літературного товариства ім. Осипа Турянського.
СПОГЛЯДАЮ НА СВІТ
Споглядаю на світ, що в реальність тривожну сповитий,
Просіваю думками, мов крізь сито, прожиті роки.
Топчуть землю мою орди злої залізні копита
І кружляють у небі навіжені, ворожі круки.
Хіба знають ціну ті, що голоду ще не відчули?
Позмагатися з Богом закортіло бездушним сліпцям:
На святе, на чуже, своїм наглим єством посягнули,
Наперед зготували і вознесли хрести над життям…
Не прозрів до кінця, не прокинувся світ, ще дрімає.
Додивляється сни і не чує, як гучно б’є дзвін.
Людська кров, як вода, не в одну уже річку стікає,
З кожним вдихом останнім, набирає все більший розгін.
Що? І як? І коли приведе маловірних до тями?
Щоб свідомість здригнулась, хоч на хвильку, примірила жах.
Запустило вже зло самознищення людсва програму,
А брехня, аж тріщить, розпирає, без встиду, по швах…
В віддзеркаленні літ – наше прагнення єдності, волі,
Крізь століття звучать Кобзареві пророчі слова.
Ми шануєм хоругв, українського прапора колір,
В нас Вітчизна одна і дороги назад вже нема.
Ми за віру святу до останку триматися будем,
Рідну мову свою, як молитву, до Неба здіймем,
Будем дякувать Богу неустанно у свято і в будень,
Пам’ятати про тих, завдяки кому нині живем.
ВИЦВІТАЄ ЛИПНЯ ВИШИТА СОРОЧКА
Вигорає Липня вишита сорочка,
На смуглявім тілі – свіжих ран рубці.
Плаче Україна в кожному куточку,
Поправляє хустку чорну на плечі.
Обпікають ноги висохлі стеблини,
В’януть, не розцвівши, квіти польові,
Рано поскидала білий цвіт калина,
Горе розливає в келихи жалі.
Біла хмарка тужить на краю самотня,
Їй би пригорнутись до землі дощем,
Манить ластів’яток висоти безодня,
У пташинім серці в’є солодкий щем.
Мабуть, теж тривожно в нелегку годину,
Як летять у вирій з рідного гнізда?..
Спільна в нас із ними Мати-Батьківщина
І біда сьогодні в нас на всіх одна…
Терпко пахнуть стерні, світять колючками.
Скільки того зерня впало на ріллю!
Міцно учепилось, як дитя до мами,
Тільки не судилось вижити йому…
Ронить надвечір’я сльози удовині,
Нічка розсипає зорі з фартушка,
Сумом оповиті Липня очі сині,
Не байдужа в смуті доленька людська…
Вицвітає Липня золота сорочка,
Крила розправляти ластів’ятам час.
Не спішіть у Небо, Донечки, Синочки!
Пам’ятайте – вдома зачекались вас.
ДОЗРІВАЮТЬ, СПІЮТЬ ЗОРІ
Дозрівають, спіють зорі, наче вишні у саду.
Те життя, мов хвилі моря… На поверхні… На виду…
Скільки було слів почуто, теплих, ніжних, аж до сліз…
Смак солодкої отрути і холодний зради ніж.
Не вдалося хвилям змити… На сьогодні – стало сном.
Стиглий місяць впав у жито, як смішний, розпусний гном.
Відгукнувсь луною вітер, позбирав пусті плітки.
Досі я кохане літо пригортаю залюбки.
Без жалю і без образи… Вдячна Богові за шлях…
Нині сльози, наче стрази, у душі, а не в очах.
Огортає край тривога, знак питання над життям,
Душа втримує облогу, залишившись сам-на-сам.
Усе треба пережити… Нема кладки – підем вбрід…
Мусим всім переболіти, проливати кров і піт…
Хоч думками перескочу темну, чорну полосу:
Позбивати боса хочу з буйних трав дзвінку росу…
Все погане відпускаю, хай назавжди відлетить,
Добрим словом залатаю, відізвусь, як щось болить…
Дозрівають, спіють зорі теплим літом, як колись…
Не минути щастя й горя… Краще, Богу помолись
За життя земне, єдине, за родину і сім’ю,
За малесеньку дитину, що побачила війну,
І за день, в котрому нині смерті кроки чути скрізь,
За народ і Україну, за відвагу й ріки сліз…
Дозрівають… Спіють зорі… Чи не зрадить тишу грім?..
Світ такий крихкий, прозорий… І любов , і злоба в нім.
Дуже важко розпізнати – правда де, а де брехня?
Зір в Галактиці багато, а Земля у нас – одна.