Червень 1941 року запам’ятався на Західній Україні не тільки нападом нацистської Німеччини, але й кривавими розправами, вчиненими представниками окупаційного радянського режиму. Йдеться про досі нечуване явище, – масові розстріли політичних в’язнів у тюрмах Західної України протягом кінця червня – початку липня 1941 року. На початку червня 1941 року внутрішні тюрми НКВС УРСР були переповнені в’язнями. В них утримували 72 тис. 768 людей за загального обмеження у 30 тис. 753 особи. Там сиділи політики, релігійні діячі, представники інтелігенції, колишні чиновники та військові, вихідці з «буржуазії», «куркулі», активісти національно-визвольного руху, кримінальні злочинці та побутові арештанти. Органи НКВС та НКДБ за відповідними інструкціями з центру арештовували всіх підозрюваних в «антирадянській та шпигунській» діяльності. Зокрема, у Львові після 22 червня чекісти влаштували справжні облави на мешканців міста, вбачаючи у кожному другому повстанця й шпигуна. 22 червня 1941 року у зв’язку з початком нацистської агресії Наркомат внутрішніх справ та прокурор СРСР видали директиву про переведення тюрем, таборів та колоній примусового утримування на воєнний стан. Звільняти в’язнів заборонили. Особливою категорією був «польський контингент, німці та іноземні піддані», яких зосереджували в зонах із посиленою охороною. Також було передбачено заарештувати всіх осіб, підозрюваних в антирадянській діяльності, які могли становити небезпеку для більшовицького режиму в умовах німецької окупації. У перші дні війни органи державної безпеки УРСР намагалися вивезти заарештованих із прифронтової смуги в глиб території. 23 червня 1941-го начальник тюремного управління НКВС республіки Філіппов направив командирові 13-ї дивізії НКВС полковнику Зав’ялову план евакуації в’язнів із західного регіону. Зокрема, передбачали вивезти 23 тис. 236 осіб, для чого необхідно було мати 778 залізничних вагонів. Однак, блискавичний наступ німецьких військ та проблеми із транспортом унеможливили реалізацію плану радянських каральних органів. Після декількох звернень керівництва українського НКВС до Москви за інструкцією звідти надійшла телеграма: потрібно було «згідно з розпорядженням Лаврєнтія Бєрії, за списком, затвердженим прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебували під слідством, засуджених за контрреволюційні злочини за ст. 170 Кримінального кодексу, та осіб, які здійснили розтрати, а підслідних та засуджених, які не проходять за цими статтями Кримінального кодексу, – звільнити». Винищувати політичних в’язнів від самого початку війни почали у прикордонних тюрмах – у Перемишлі та Добромилі. Надалі з повним розмахом страти арештантів здійснювали без суду за вказівками місцевого тюремного начальства. Їх убивали в камерах, на подвір’ях в’язниць, в урочищах за межами міст, над шурфами шахт тощо. Катівські технології варіювалися від застосування вогнепальної зброї та бронетехніки до закопування живих людей у землю й подекуди варіння у казанах. Від 23 червня розстріли проводили чимдалі інтенсивніше: спочатку індивідуально, за викликами на прізвище, а потім цілими групами. В останні дні перед відступом радянських військ в’язнів страчували без списків, подекуди просто в камерах за допомогою автоматів і гранат. Щоб приховати передсмертні крики жертв від мешканців міста, екзекуції виконували під шум автомобільних і тракторних двигунів. В’язні намагалися повставати, однак, зазвичай, їхні виступи закінчувалися суцільними розстрілами. Деяким арештантам пощастило втекти, скориставшись панікою та безладом радянських військ, що відступали, окремих – звільнили оунівці під час організованих повстань. Про масштаби «червоного террору» на початку війни в умовах відступу Червоної армії із теренів Західної України свідчать очевидці: «…Львівські «Бриґідки». З розкритих навстіж брам доноситься трупний запах. На подвір’ї, в коридорах, у підвалах – стоси трупів. Усі вони зі слідами тортур. Загалом у перші тижні війни в тюрмах Західної України було страчено близько 22 тис. осіб. У в’язницях Львівської області (Львів, Буськ, Городок, Комарно-Рудки, Щирець, Бібрка, Жовква, Кам’янка-Бузька, Судова Вишня, Яворів, Лопатин) було розстріляно
4 тис. 591 людину, у трьох в’язницях Дрогобицької (Дрогобич, Самбір, Стрий) – 3 тис. 301, у тюрмах Станіслава – 2 тис. 500, Луцька – 2 тис. 754, Рівного – 150, Дубно – 1 тис. 500, Ковеля – 195, Тернополя – 1 тис., Перемишля та Добромиля – 2 тис. в’язнів. Більшість із них були українці, незначний відсоток становили поляки, біля 10% – євреї-сіоністи. Після вступу німецьких військ, коли двері в’язниць повідчиняли, перед західними українцями постала жахлива картина комуністичного терору. Нацистська пропаганда досить успішно використала факти масових розстрілів задля посилення антибільшовицьких та антисемітських настроїв серед місцевого населення. Свідчення очевидців та імена замордованих періодично публікували в українській, польській та німецькій пресі окупаційного періоду, місця злочинів фотографували й фіксували на відеоплівку. Масштабні страти в’язнів у перші тижні німецько-радянського збройного протистояння шокували українське населення. Особливо болюче це вплинуло на населення західного регіону, яке після повернення більшовицького режиму 1944 року не змогло пробачити йому варварських злочинів і тривалий час підтримувало повстанський рух, що боровся за незалежність України. Закатовані НКВедистами та скинуті в криницю поблизу урочища Юрища тіла понад трьох десятків арештантів Лопатинської тюрми були ексгумовані та перепоховані вже після проголошення незалежності України. Минуло 80 років після цих трагічних подій. Але пам’ять про десятки тисяч закатованих в радянських тюрмах ні в чому невинних українців болем відгукується у наших серцях. Ми не маємо права забувати про кривавий радянський терор на теренах Західної України.