Духовний апостол Просвіти, людина надскладної долі
Цьогоріч минає 210 років від дня народження одного з найзагадковіших галицьких літераторів Івана, який писав народною мовою та кирилицею. Поет-романтик, письменник, етнограф, краєзнавець, збирач фольклору, один із авторів альманаху «Русалка Дністровая», видатний діяч «Руської Трійці». Один з тих, хто ще в першій половині XІX ст. запалив ватру національно-культурного відродження в Галичині. З-поміж трьох засновників «Руської трійці» Іван Вагилевич — особистість найбільш суперечлива, життя його найменш досліджене й неординарне. Сам Вагилевич вважав себе «проклятим стражденником із серцем метушливим», який і в суспільстві, і в людях, і в коханні шукав абсолютних істин. Володів кількома мовами, прагнув простору, свободи і розмаху. Народився Іван Миколайович 2 вересня 1811 року в селі Ясень (нині Рожнятівського району Івано-Франківської області (Україна), тоді Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія) у сім’ї пароха, як і М.Шашкевич. Закінчив чотирикласну школу в містечку Бучачі, потім – цісарсько-королівська гімназія Станіславова (1829). Навчався у Львівській духовній семінарії, яку закінчив 1839 року. Під час навчання брав участь у польських конспіративних організаціях. Був одним із зачинателів нової української літератури в Галичині. Співавтор збірок «Зоря» у 1835р. (заборонена цензурою) та «Русалка Дністровая» у 1837р., (дозволена цензурою Угорського королівства і видана у Будапешті, але заборонена цензурою Греко-Католицької Церкви). 1833 року разом з Маркіяном Шашкевичем і Яковом Головацьким організував «Руську трійцю». Після закінчення духовної семінарії, сім років його не висвячували. І не лише, як традиційно вважається, за його участь у виданні «Русалки Дністрової», дозволеної, до речі кажучи, цензурою Угорського королівства і виданої в Будапешті, але забороненої церковною цензурою. Його висвятили 1846-го, в рік одруження з родичкою священика Сологуба Амалією Пекарською.
У 1846-1848 роках був душпастирем у селі Нестаничі на Радехівщині. За даними Романа Горака, перший його запис в метричних книгах парафії – від 14 листопада 1846р., останній – 23 серпня 1848р.. Сюди був скерований митрополичою консисторією за сприяння митрополита М. Левицького, перебував під наглядом графині Коморовської. Проживав у тому самому будинку, що й Маркіян Шашкевич. Виконував також обов’язки помічника пароха в Павлові.Саме в Павлівській церкві зареєстрований його шлюбу у серпні 1846 року з 20-річною Євстахією –Амалією Пекарською (онукою сільського священика, дочкою Івана та Марії з Сологубовичів) . 9 січня 1848р. у подружжя Вагилевичів народився син Володимир. Під час «весни народів» Іван Вагилевич 1848р., усвідомивши своє безперспективне становище як вченого, самовільно залишив парафію та виїхав до Львова. Він перейшов на полонофільські позиції: проповідував ідею польсько-українського союзу під зверхністю Польщі, став редактором газети угрупування української шляхти «Собор Руський» – «Дневник руський» і сформулював на її шпальтах програмні засади модерного українського націоналізму. Яків Головацький називав його «живою енциклопедією». Після розгрому революціонерів кардинал Михайло (Левицький) позбавив Івана Вагилевича духовного сану за самовільне залишення ним парафії. У цій ситуації вирішив перейти на лютеранство. Так він втратив підтримку своїх покровителів – князя Лева Сапіги та графа Дідушицького – куратора бібліотеки Оссолінських, тепер – Львівська національна наукова бібліотека України імені Василя Стефаника НАН України, який наполіг на його звільненні за нестійкість релігійних переконань. Вагилевич пропрацював лише дев’ять місяців у 1851р. на посаді директора бібліотеки. Іван Вагилевич близько десяти років ледве зводить кінці з кінцями, тяжко працюючи, аби прогодувати дружину та дітей: був перекладачем української мови, друкував статті в «Газеті львівській», коригував виступи депутатів Галицького сейму, з 1862р. недовго працював перекладачем «Крайового виділу». Брав участь у підготовці нового видання словника польської мови Лінде. 1862 року одержав посаду міського архіваріуса, на якій працював до самої смерті. Писав українською і польською мовами. Перекладав також із чеської мови. Основна його мовознавча праця «Граматика малоруської мови в Галичині» (1844, опублікована 1845, польською мовою) відіграла помітну роль у лінгво-дидактиці краю. Інша праця – «Розправа про південно-руську мову» (1843, польською мовою) залишилася у рукописі. Попри складні життєві обставини, він не залишав своїх наукових занять і плідно співпрацював з Авґустом Бельовським на ниві історичної науки, передусім джерелознавства. Так Вагилевич взяв участь у виданні фундаментальних видань «Akta grodzkie i ziemskie» та «Monumenta Poloniae Historica». Писав також власні праці, які мають зразкове джерелознавче підґрунтя. Збирав і опрацьовував лексичні матеріали для словників, зокрема, українсько-німецько-латинського. Етнографічні праці – «Гуцули, мешканці Східного Прикарпаття» (1837), «Бойки, русько-слов’янський люд у Галичині» (1839) та «Лемки, мешканці Західного Прикарпаття» (1841) – містять цінний діалектичний матеріал. З етнографічними працями Івана Вагилевича пов’язується початок наукового вивчення мови і культури Гуцульщини. Неперехідну цінність у культурному доробку І. Вагилевича мають його записи народних пісень. Він, зокрема, зібрав найбагатшу серед слов’янських фольклористів колекцію давніх колядок і щедрівок. Іван Вагилевич є автором романтичних балад, поезій у прозі, серії статей про українську літературу. Перекладав «Слово о полку Ігоревім» українською і польською мовами, давши науковий коментар. З 1835 і до кінця життя виступав, в основному, як учений, друкуючи свої цікаві фольклорно-етнографічні та історичні розвідки в руських (українських), чеських і польських виданнях («Русалка Дністровая», «Часопис чеського музею», «Варшавська бібліотека», «Бібліотека Оссолінських», «Родинне коло», «Дневник Руський», «Gazeta Lwówska» та іншій місцевій періодиці). Наукова спадщина Івана Вагилевича й досі не зібрана й не вивчена.
Наукові праці:
Співавторство «Русалки Дністрової» (1837)
«Гуцули, мешканці Східного Прикарпаття» (1837)
«Бойки, русько-слов’янський люд у Галичині» (1839)
«Про упирів та відьом» (1840)
«Замітки о руській літературі» (1840)
«Лемки, мешканці Західного Прикарпаття» (1841)
«Розправа про південно-руську мову» (1843)
«Граматика малоруської мови в Галичині» (1844)
«Наука про дакійсько-романську мову» (1845)
«Початкові правила малоруської граматики» (1846)
«Монастир Скит у Маняві» (1848)
«Замітки о руській літературі» (1848)
Твори: «Жулин і Калина», «Мадей». У 55-річному віці 10 червня 1866 року І. Вагилевич у бідності пішов з життя. Похований на Стрийському цвинтарі у Львові (нині зруйнований дощенту). Місце поховання вченого втрачено. Нагробний пам’ятник, встановлений 1986р. на Личаківському кладовищі у Львові, є лише символом пам’яти про вченого. Попри суперечливі моменти в житті і творчості, релігійних поглядах, І. Вагилевич є одним із зачинателів українського руху просвітництва, першовідкривачем багатьох фольклорних українських тем, визначним архівістом, бібліографом. На знак вдячності й пошани в багатьох містах та селах України іменем ученого названо вулиці, встановлено меморіальні дошки та пам’ятники. До образу будителя національної свідомості зверталися у своїх творах українські письменники Р. Іваничук, Я. Гнатів, Р. Горак. На основі фактів біографії І. Вагилевича польський письменник Я.-Х. Захаріясевич написав двотомну повість «Учений» (1855), український письменник Р. Іваничук – роман «Саксаул у пісках» (2000), Ю.Винничук «Лютеція» (2017). Пам’ять славетного просвітителя вшанували сучасні художники і скульптори: І. Балан, В. Василенко, О. Коровай, О. Криворучко, М. Посікіра та інші. Творча спадщина Івана Вагилевича – то коштовна перлина в духовній скарбниці українського народу.
Іван Вагилевич, як небо високе,
Пішов у віки, залишивши сліди,
Для нас залишивши і думи, і кроки,
І лет свій орлиний – завжди молодий.
Любомир Михайлів
Підготувала Ірина Личак