Ховаєшся за сумними словами осені –
прожовклої до самого дна
навіть там, де найбільше болить,
цей колір вірний собі самому,
як і ти власній долі.
Насправді це течії її жовтого листя
заблукали на долонях, малюючи палімпсести.
Серед слів, врослих один в одного,
важко знайти те, з чого все почалося..
Але
все одно по-дитинному щиро
лунають крізь осінь ехом тихі слова –
дім
обійми
надія
і світяться
у жовтому храмі пригаслого сонця,
загубленого серед човнів листя,
ніби знайшли свій притулок
у спокої
їхнього тихого берега..
Вітання, друзі!
Весна – особливий час.
Для мене – це пора повернення до себе. Коли довкола більшає простору, світла, часу, а разом із ними й самого тебе. Коли ти дивишся на світ з легкості її горизонту, то завжди відчуваєш радість і спокій.
Напевне, саме з таких світлих місць і пишуться вірші. Коли ти є відкритий до слів, що виповнюють цей світ своїми сенсами, то шукати себе та свого місця поміж них небоязко.
Бо сміливий не той, хто нічого не боїться, а той, хто продовжує йти своїм шляхом, попри страх.
Вміння не боятися дивитися у себе, друзі!
Щиро,
Мар’яна Зеленюк.
Сірі люди у сірому місті
намагалися пригадати справжні слова
намагалися пригадати власні імена
але ніяк не могли скласти їх у літери
і поки вони вчилися Говорити,
поки вони думали, що Говорять
весна ніяк не могла прийти у їхнє місто
і його дороги вужчали,
а вулиці зникали
разом із домівками та людьми
у весні, що ніяк не приходила
у пам’яті про слова
у мовчанні німоти..
аж поки місто не стало пусткою,
аж поки зовсім не стихли голоси,
що ще різали слова на літери
і випльовували їх на землю
з надією, що вони проростуть
Та весна ніяк не приходила у місто
з сірими людьми
у місто, що потопало у тиші
у місто з порталами-портами під землею.
де вже давно не ходять кораблі
і ніяк не перебратися на той берег –
інший берег слова
*
хочеться спинити цю тишу –
дати їй ім’я –
приручити.
Та простір довкола стає все важчим,
а ти все легшим,
зникаючи за плечима її німоти
***
Серед чотирьох стін осені
опадають наші імена
і жовтим листям
лягають на тишу її плечей.
Та ще можна встигнути щось сказати –
щось таке ж тендітне і коротке як і це життя
розміром з політ листка,
позолоченого осінню.
Що можна заховати за цими словами?
Кілька спогадів між рядків
чи сумний колір літер,
що тане у повітрі так невловимо,
що я вже не бачу тіней твого імені,
тіней твоїх губ, що ще вчора
промовляли моє ім’я у лагідному тремі.
Останній кольоровий мерех
скотився по шкірі осені просто у білість зими
і я вже тебе не бачу –
себе не бачу,
а лише прозору тишу
нашого терпкого спокою
серед чотирьох стін світу
*
Жити – це грати на інструменті,
не знаючи нот.
Тому й залишається збудити звук
і слухати його тривання
***
Дорогою, мов паломники,
йдуть жінки і несуть
дух ладану на своєму тілі,
мовби самого Бога несуть –
н е д і л я..
Мар’яна Зеленюк
