Богдан Муравель
Лишаючи світу ледачих,
Лишаючи світу невдячних,
Лишаючи світу пропащих,
Господь забирає найкращих.
Муравель Богдан Богданович народився 1 січня 1995 року в селі Криве у багатодітній сім’ї. Тут в селі, серед чудової природи, в оточенні рідних і близьких людей та друзів пройшло його дитинство. Протягом 2001-2010 років хлопець навчався у Кривецькій ЗОШ І-ІІ ступенів. Середню освіту здобув у Дмитрівській ЗОШ І-ІІІ ступенів. У пам’яті своїх друзів, однокласників та вчителів він назавжди залишиться щирим, розумним, добрим та кмітливим сільським хлопцем, який став Героєм і небесним ангелом у свої неповні 28 років.
Зі спогадів класного керівника Філатової Ольги Ярославівни.
Звістка про загибель Богдана сколихнула мене і вчительський колектив школи, адже він був нашим учнем, нашим вихованцем. І став небесним ангелом і всенародним героєм. Пам’ять про нього вічно житиме в наших серцях. Важко говорити про Богдана в минулому часі. Хлопець зростав у простій сільській багатодітній родині, в якій шанували морально-етичні та християнські цінності та піклувалися про своїх дітей. Це був світло-русявий хлопчина з добрим і щирим серцем. Він був вихованим, розумним, старанним і відповідальним учнем. Найбільший інтерес проявляв до уроків гуманітарного циклу, інформатики, фізичної культури. Його завжди прикрашали скромність, ввічливість та усмішка. Був життєрадісним і цілеспрямованим. У нього не було поганих звичок. Був дисциплінований і самостійний. Мав чітко виражену позицію і не піддавався чужому впливу. Підтримував дружні стосунки з однокласниками навіть після закінчення школи. З повагою ставився до вчителів, учнів і старших односельчан. Богдан брав активну участь у житті класу та школи. Займався спортом, був гравцем шкільної команди з футболу. Всі якості, які були закладені вдома батьками та продовжували формуватися в школі, зробили Богдана Людиною з великої літери, патріотом, мужнім воїном, який став на захист територіальної цілісності України й віддав своє життя за її свободу та незалежність, за нас з вами. Його коротке, але таке яскраве та достойне життя, гідне поваги і наслідування. Вдячність і уклін батькам за сина, а Богданові-Герою слава і вічна пам’ять.
Зі спогадів однокласника Василя Ставінського.
Свою розповідь я хотів би розпочати з того ким особисто для мене був Богдан. Він був моїм другом, братом, однокласником, одним з найкращих гравців на футбольному полі, людиною, з якою ми могли просто й весело проводити час. І неважливо скільки років нам було: чи в 10, або, здається, зовсім недавно в 25, ми могли просто зустрітися і говорити ні про що, але скільки сили і щастя нам це додавало. Як друг, Богдан був дуже відданим, чесним і справедливим. Він завжди був готовий прийти на допомогу, вислухати і зарадити. Ніколи не забуду скільки радості приносило те, як він просто проходив повз мій будинок і махав мені рукою. Тоді ми могли стояти на вулиці і, здається, вічність теревенити.. Не забуду, як ми по черзі купляли один одному морозиво, як йшли дорогою додому і жартували. Це такі прості, але такі цінні моменти життя. Як брат, Богдан був завжди на боці “своїх”, завжди допомагав в складних моментах і було дуже цінним чути його поради щодо того чи іншого питання. Як однокласник, Богдан був дуже кмітливим. Завжди згадую той випадок, коли вчителька географії запитала у класу хто знає найшвидший спосіб висушити промоклий одяг, якщо це критично необхідно. Тоді Богдан, вже не з тільки з багажем теоретичних знань, а й практичних, найпершим відповів: “Одягнути одяг на себе, так він висохне найшвидше”. Виявляється, це і була правильна відповідь. Він завжди мислив нестандартно, але разом з тим приймав дуже прості й елегантні рішення.
Темі футболу у нашому з Богданом житті можна присвятити багато часу. Ще зі шкільних часів я пам’ятаю, який ний емоційний зв’язок у нас був на футбольному полі – навіть не піднімаючи голови, ми могли знайти можливість передати м’яча один одному. Завжди при розподілі гравців по командах ми хотіли грати разом. Так і грали за нашу сільську команду. Разом. Більше ніж 10 років, пліч-о-пліч. Пригадую, як Богдан не любив несправедливість навіть на футбольному полі, і як віддавався грі всім серцем. Тут можна додати, що не тільки футболу він віддавався всім серцем, а також і кожній справі, за яку брався. Він завжди все робив, як кажуть, на всі сто відсотків. Дуже боляче бачити тепер ті місця, де ми бували разом, адже кожної миті з глибин моєї пам’яті виринають ті моменти, коли ми просто жили і раділи життю. Дуже боляче розуміти, що йдучи дорогою на озеро, вже не можна буде покликати Богдана, щоб поплавати разом. Дуже боляче уявляти, що тепер навіть пограти разом у футбол ми більше не зможемо. Ми будемо пам’ятати Богдана завжди, пам’ятати, якою доброю і щирою людиною він був.
Зі спогадів класного керівника Дмитрівської ЗОШ I-III ст. Руслани Шпорлюк.
З любов’ю і гордістю згадую свій клас, повний енергії, радості, ніжності, доброти! В десятому класі до нас прийшли нові учні, одним з них був високий, стрункий хлопець – Богдан Муравель з Кривого. Богдан був уважний, спокійний, розумний, веселий і скромний. Ввічливо спілкувався з усіма, сумлінно ставився до навчання і всіх заходів, що відбувалися у школі. Богдан відразу ж заслужив авторитет в однокласників та вчителів, був серйозним, чесним, правдолюбом. Швидко прижився в новому колективі та заприятелював з усіма однокласниками. Із задоволенням приїжджав кожного дня до школи, вмів підтримати словом і ділом. Особисто мені, було важливо чути думку Богдана, бо його слова завжди були виважені й обдумані. Він не міг порадити чогось негативного, бо був дуже світлою і гідною людиною! Богдан був швидким і працьовитим, умів жартувати, мав дуже гарну посмішку. До закінчення 11 класу – це був справжній гідний чоловік! Важко усвідомлювати, що ми втратили таку чудову людину, що серце нашого Богдана, справжнього мужнього героя, перестало битися… В це дуже важко і не хочеться вірити… Молодий, сповнений життєвої сили й енергії Богдан Муравель – назавжди залишиться в нашій пам’яті Героєм України ! Дуже шкода, що доброго, мудрого сина забрала клята війна у батьків, коханого ніжного чоловіка – у дружини, хорошого товариша – в однокласників… Богдан ніколи не шукав слави, а відважно став до лав борців за Україну і ми складаємо щиру подяку, шану, та поклін справжньому Герою України!
Бібліотекарка Оксана Павелків.
30 років Незалежності України.
Духовна святиня села
( до 265–річчя храму Різдва Пресвятої Богородиці с.Криве)
Чудового недільного дня 19 вересня у житті парафіян села Криве відбулася знакова подія – відзначення 265-річчя з часу будівництва церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Будівництво церкви започаткувалося у 1756 р. і розтягнулося на 5 років ― закінчилося у 1760-му, про що свідчать архівні документи. Її фундатором і патроном був тутешній дідич Ксаверій Шидловський. У 1761 році новозбудовану церкву візитував єпископ Холмсько-Белзької єпархії Максимиліан Рилло. Під час своєї візитації він оглянув 25 парафій Стоянівського деканату, в тому числі й церкву в с.Криве. Певний час храмом опікувалися ченці-василіяни з недалекого Монастирка, де утримували свою обитель. Проте недовго. Після касації Чину ОО Василіян у 1783 році Криве стало назелажною парафією. Першим її душ пастирем в 1785 році Олексій Гречанський. Тутешня парафія ввійшла до складу Холоївського деканату. За час існування церкви змінилося 24 священики. Ця сакральна будівля є пам’яткою архітектури місцевого значення на основі рішення виконкому Львівської обласної ради народних депутатів №671 від 13 грудня 1991 року. 1901 року храм зазнав реставрації на пожертви зятя дідича Казимира Шумлянського та активних членів церковного комітету. Наступні ремонтно-реставраційні роботи церква Різдва Пресвятої Богородиці пережила у 1989 році, про що засвідчує дата, вибита на фронті присілка. Тоді ж поставили муровану дзвіницю з трьома арковими прорізами на три дзвони відповідно. Великий дзвін сучасний, вилитий у 2009 році, як голосить напис на ньому. У 1994 році відбулося приєднання до УГКЦ за одностайною згодою парафіян. Тоді ж служіння почав проводити отець Роман Назаркевич. У 1995-1999 рр. служив парохом отець Іван Іванчук. З 1999 року і по сьогоднішній день богослужіння відправляє отець Тарас Лепех. За його ініціативою в церкві розпочалися реставраційні роботи. У 2014 році було зроблено реставрацію чудотворної ікони Серця Христового (перенесена до храму від жителя села Іллі Мостового і встановлена в правому бічному престолі церкви у 1888 році). За спонсорські кошти та кошти парафіян було встановлено тепле покриття підлоги, реставровані престоли. Церковне подвір’я отримало нову огорожу. Розпочато перекриття куполу церкви. Мурована церква Різдва Пресвятої Богородиці і до сьогодні зберігає загальний архітектурний образ і є окрасою села Криве. За сприянням Радехівської міської ради до 265-річного ювілею церкви с.Криве було виготовлено інформаційну дошку «З історії храму Різдва Пресвятої Богородиці с.Криве». Саме недільного дня 19 вересня після святкової Літургії за участю парафіян ця дошка була освячена о.Тарасом Лепехом. Церква була і є осередком духовного відродження села. Вона умиротворює і єднає душі парафіян, одухотворює їхні серця, скорочує відстань до Всевишнього. Саме у церкві, де постійно лунає молитва, ми маємо можливість по-особливому очиститися, задовольнити власні духовні потреби.
Оксана Павелків, Ірина Личак
КРИВЕ
ІСТОРІЯ ТА ТРАДИЦІЇ
Перші згадки про село Криве були в середині XVII століття. Згідно з легендою, село засноване під час Національно–визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького (1648–1657 рр.). Одним з наслідків битви під Зборовом (серпень 1649 р.) було досягнення згоди між гетьманом Богданом Хмельницьким та польським королем Казимиром про те, що поранені та старші козаки можуть залишитися проживати на цих територіях у зимівниках. Декілька козаків знайшли прихисток над річкою Радоставкою серед лісів та боліт. Збереглися імена засновників села: Гречка, Шумило, Швець, Павлюк. Згодом один з нащадків козака Гречки, якого звали Олександр Гречанський, став першим священиком і започаткував писемну історію села. Існує декілька версій походження назви села. Перша, найбільш поширена, власне пов’язана з козацьким поселенням. В часи, коли село тільки розбудовувалося, козаки їздили молитися до церкви отців Василіан в село Монастирок (відстань близько 14 км.). Дорога була дуже звивистою і кривою, тому так і назвали село. За іншою версію, Криве отримало таку назву через потічок, який був власне кривим. Так як дорога до села була непростою, існував такий вислів: “Прямий, як до Кривого дорога”. Побутує версія, що село було забудоване півколом, по кривій лінії. Однак ці версії є лише гіпотетичними. Найперші документальні згадки про Криве датуються 10 липням 1475 року. Наступні згадки відносяться до 1499 і 15 січня 1503 років. Ці документи сьогодні знаходяться у Львівському центральному державному історичному архіві. Протягом 1505 р., коли закріпачені селяни внаслідок рішення сейму втратили право скаржитися в королівські суди на поміщиків, до скасування панщини у 1848 р. їхнє становище було вкрай складним. 1862 р. в Кривому було відкрито школу з польською мовою навчання. Однак у заможніших селян була можливість віддавати дітей на навчання до Радехова. Згідно статистичних даних, у школі навчалися 76 дітей. Ці свідчення записав місцевий вчитель Маленький Павло і вони містяться у книзі “Шематизм шкіл Львівської греко–католицької консисторії”. За ініціативою священика Івана Набережного, при активній участі Ізидора Гавришкова та Павла Лепеха у 1932/33 роках збудовано дім “Просвіти”. В період незалежної України в Кривому діє медичний пункт, бібліотека, дім культури. Через малу кількість учнів, школа є 9річною. На 10–11 класи діти переходять в інші школи.
Відомі мешканці села Криве
Каплун Володимир (01.10.1912–16.07.2003 рр.) – уродженець села Криве, який проживав в місті Обера, що в Аргентині. Видав власні спогади у журналі “Вісті Комбатанта”, що виходить у Торонто–Нью–Йорку. У віці 2 років простудив ноги і не зміг ходити. Жодне лікування не допомагало і тоді мати відвезла сина до Почаєва. Випивши освяченої води, Володимир став здоровим. Після закінчення школи, за сприяння директора Омеляна Споліталевича та священника Івана Набережного почав вивчати малярство у Павла Ковжуна і Михайла Осінчука у Львові. 1928 р. став учасником “Пласту”. 21.11.1933 р. був засуджений на 4,5 роки за причетність до ОУН. Звільнений достроково (7.03.1936 р.) внаслідок амністії, проголошеної через смерть президента Польщі – Мосціцького. Наступний арешт відбувся в 1937 р. Відпустили 23.1.1937 р. через відсутність доказів. Третій арешт був у Великодню П’ятницю, але наступного дня Володимира Каплуна відпустили. З приходом німців заангажувався в новосформованій Українській Народній міліції в м. Радехові. Після капітуляції Німеччини потрапив у англійський полон і перевезений до Італії. Там він намалював Плащаницю, Намісні Ікони, образ св. Миколая, Архистратига Михаїла. Виготовив однометрове табло хору “ Бурлака ”. У 1979 році переїхав в Місіонес, що в Аргентині, де розмалював Храм Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії та організував ансамбль бандуристів “Діброва”, танцювальний ансамбль “Калина”. Помер у віці 91 р. і похований на цвинтарі в місті Обера, Аргентина. Степан Мудрик (псевдо “Мечник”) народився 5 жовтня 1919 року в селянській сім’ї у селі Криве Радехівського району на Львівщині. Усе своє свідоме життя боровся за свободу України, засуджував злочини комуністичного радянського, польського та німецького режимів перед українським народом, закликав до єдності всіх національно–патріотичних сил в боротьбі за остаточне утвердження національної Української Держави. Вступивши до ОУН, “Мечник” займав ряд провідних посад. Він був членом обласного проводу ОУН Київської області, заступником командира УПА воєнної округи “Буг”, співробітником і близьким приятелем Крайового провідника ОУН Івана Климова – “Легенди”. За свої погляди і переконання був переслідуваний та неодноразово заарештовувався польською поліцією та засуджений до страти. Вироку чекав у німецьких концтаборах до квітня 1945 року. Дивом вдалося врятуватися. Степан Мудрик займався активною громадсько–політичною діяльністю за кордоном. Він був членом Проводу ЗЧ ОУН і однодумцем Степана Бандери, тереновим провідником ОУН у Німеччині, а від 1991 року обіймав посаду Голови Головної Ради ОУН. Про його великий авторитет свідчить те, що він протягом 10 років був заступником президента Світового конгресу вільних українців (СКВУ) в Європі та активним співробітником багатьох газет та журналів. 11 років Степан Мудрик очолював Координаційний осередок українських громадських установ у Європі, був почесним членом Всеукраїнського Братства ОУН і УПА та центрального представництва української еміграції у Німеччині. Степан Мудрик був нагороджений найвищою нагородою Товариства колишніх вояків УПА – “Золотим Хрестом”. Написані ним книги, статті є цінним матеріалом для патріотичного вихованню молодого покоління. Від моменту проголошення Акта відновлення Української Держави Мудрик віддає всі сили створенню місцевих українських органів влади на рідній землі, а з початком німецьких репресій проти представників українського народу знову переходить у підпілля. У січні 1942 року отримав спрямування для роботи в мережі ОУН на Східній Україні. В липні 1942 року гестапо затримує його на Білоцерківщині, але Мудрик втікає з попереднього арешту. Відтак отримує завдання готувати військово–адміністративний апарат в Західній Україні. В 1943 році був публічно жорстоко катований, але згідно присяги не видав своїх побратимів. Засуджений гітлерівським судом до смертної кари, вирок апеляційним судом був змінений на концтабір. Найвідповідальнішою справою життя “Мечника” стала праця , доручена Степаном Бандерою. Написав немало книжок про нашу визвольну боротьбу. Виконував важливі функції і в самій ОУН: під час головування Ярослава Стецька і Василя Олеськіва – організаційно–кадровий референт Проводу ОУН, голова Головної Ради ОУН в час, коли Провідником була Слава Стецько. Але навіть займаючи такі високі посади, він сприймав світ через досвід своєї боротьби з КДБ, про методи боротьби якої міг би написати не одну дисертацію. Невиліковно хворий він мріяв у теплу пору року хоч ще раз повернутись на Україну. Не зміг. Але він повертається до нас у своїх творах, спогадах друзів, у справі, заради якої жив – Українській Самостійній Соборній Державі. Степан Мудрик помер 20 квітня 2005 року в Новому Ульмі (Німеччина).
Церковне життя і традиції
Храм Різдва Пресвятої Богородиці. Сучасний вигляд
Храм в селі Криве побудований у 1756 р., про що свідчать архівні документи. Церква була збудована в честь Пресвятої Тройці, з 1851 року вона називалася “Утеча Пресвятої Діви в Єгипет”, а зараз – церква Різдва Пресвятої Богородиці. Церква збудована у формі хреста з одним куполом, довжиною 18 м., шириною 12 м. і висотою 24 м., з товщиною стін 1 м. З будівництвом церкви пов’язана цікава легенда. Місцевий дідич, Ксаверій Шидловський мав сина, який не поводився взірцево і приносив багато клопоту й сорому батькові. Батько, щоб “Бог навернув сина на праву дорогу”, зробив обітницю, що своїми коштами збудує церкву. Перед тим, як церкву мали покривати, Ксаверій тяжко захворів і наказав сину довести роботи до кінця. Перед смертю Шидловський замовив маляра зі Львова, аби той намалював портрети його і сина. Згідно з волею Ксаверія ці портрети помістили до храму, які зберігаються в ньому до цього часу. Портрет батька зберігся в дуже доброму стані, а портрет сина зблякнув, і вже годі розпізнати, хто на ньому зображений. Протягом 1865–1872 рр. храм було розмальовано, великий купол покрито бляхою, іконостас і престіл позолочено і збудовано нову плебанію. Ці ремонти були зроблені за пожертви селян. 1874 р. за час служіння священика Івана Мігуля відбувся перший відпуст. Після нього священиком був Дионізій Дияковський, який побудував господарські приміщення біля плебанії, та будинок, в якому знаходилися крамниця і читальня імені Михаїла Качковського. Наступником Дионізія став його син Лаврентій і започаткував у церкві хоровий спів. 1901 р. храм було відреставровано на пожертви зятя дідича Казимира Шумлянського і членів церковного комітету Дмитра Шавалюка, Василя Козяра і війта Михайла Лихв’яка. Церкву було перекрито новою бляхою, встановлено статуї Христа Спасителя і Пресвятої Богородиці в коронах. Збереглися імена майстрів: Антоній Сумик і мулярі з Олеська; маляр Сваричевський з Яричева, який розмалював три престоли. Після Ізидора Свистуна (1899–1906 рр. служіння), священиком був Д. Кордуба (1906–1911 рр.), а служіння також проводив Іван Боднар, парох Дмитрова, який розпорядився про викопання саджавки у великому парафіяльному саду. Воду було впущено з близької річки Радоставки. Нетривалий період священиком був зять І. Боднара, Іван Набережний. Згодом, до 1925 р., обов’язки священика перейшли до Яворського. Протягом 1925–1946 рр. священиком був Іван Набережний. З приходом радянської влади ситуація змінилася. Греко–католицька церква піддавалася переслідуванню, священика Набережного з родиною було вивезено у Сибір. Внаслідок рішення псевдо собору 1946 р., почало домінувати православ’я і деякий нетривалий час, до закриття храму, у Кривому служили православні священики Сілецький та Пастушенко. За ініціативою священика Івана Набережного, при активній участі Ізидора Гавришкова в 1932/33 роках збудовано дім “Просвіти”. Під час перебування УГКЦ в підпіллі, храм Різдва Пресвятої Богородиці з 1946 року був переданий РПЦ, а з 1961 року його закрили через те, що місцевий житель Шмуль Володимир вивісив синьо–жовтий стяг в центрі села. За це був ув’язнений. Останнім греко–католицьким священиком був Юстин Сілуцький (1951–1959 рр.). Відкриття церкви відбулося 1987 року і служіння проводив православний священик Пилип Нарепеха, настоятель храму Воздвиження Чесного Хреста с. Дмитрів. Приєднання до УГКЦ відбулося мирним шляхом без конфліктів, за одностайною згодою всіх парафіян, 1994 року. Служіння проводив священик Роман Назаркевич, настоятель храму Покрови Богородиці с. Вузлове. Згодом служив священик Іван Іванчук. З 1999 року священиком є Тарас Лепех.
Храм Різдва Пресвятої Богородиці. Вигляд зсередини
Жителі села Криве дотримувались багатьох звичаїв та традицій. Наприклад, щорічно у читальні проводилися Андріївські вечорниці. Трохи згодом, на свято Миколая відбувалися вистави, які особливо були до вподоби дітям. З настанням зимової пори року, люди починали готуватися до Різдвяних свят. Репетиції хору відбувалися у будинку “Просвіти”. Обидва диригенти Василь Кудрик та Петро Шавалюк навчали хоровому співу на чотири голоси і добре знали духовні хорові твори. Драматичний гурток здійснював постановки багатьох вистав на різноманітні дійства зимових свят. Найбільш популярною була вистава “Вифлеємська ніч”. З ініціативи та активної допомоги Каплуна, школярі організували власний хор і власну виставу казки “Івась і Ганнуся”. Під час рідзвяних свят діти ходили колядувати з Вертепом. Не менш цікавими були і є традиції Великодніх свят. Приготування починалися в період Великого посту. Вже не було ніяких гучних святкувань та весіль. Протягом Великого посту всі, як і дорослі, так і діти, повинні були приступити до Сповіді і Причастя. Дівчата за цей час готували писанки і вишивані хусточки з написом “Христос Воскрес” для своїх наречених, які віддавали на другий день Великодня під час хороводів та гаївок. У П’ятницю перед Великоднем замовкали церковні дзвони і виносили Плащаницю. “Соколи” і “Луговики” по черзі стерегли гріб до Неділі, доки не почали дзвонити дзвони і співали “Христос Воскрес!”. Під час великодніх свят ніхто не працював. На другий день всі парафіяни йшли на цвинтар провідати своїх спочилих родичів. Ця традиція існує і до сьогодні.
Чудотворна ікона в Кривому
У 1888 р. за два тижні перед святом Різдва Івана Хрестителя у сім’ї місцевого жителя Іллі Мостового сталося диво. В їхньому домі висіла стара ікона Серця Христового. Донька господаря молилася до цього образу і одного разу побачила ікону у незвичайному світлі. Чутки про це диво швидко розлетілися околицями і люди приходили помилитися перед цією іконою. Священик Діонизій Дияковський з війтом Михайлом Шавалюком вирушили до Львова з проханням відправити до села духовну комісію. Однак ніхто не приїхав. Була лише вказівка перенести чудотворну ікону до храму і поставити на бічному престолі. Образ було оздоблено срібною бляхою і урочисто перенесено до храму 7 липня. 1904 р. священик Ісидор Свистун занедужав на запалення суглобів. Він часто молився перед цією іконою і виздоровів. З вдячності він купив і прикріпив до срібної рамки ікони срібну ногу і руку. Людина, серце якої зцілилося, прикріпила до ікони срібне серце. Папа Римський видав грамоту, в якій говорилося що 7 липня (Різдво Івана Хрестителя) і 21 вересня (празник Різдва Богородиці) є відпустовими днями. Восени 2014 р. чудотворна ікона Серця Христового була реставрована.
Капличка святої Анни
При польовій дорозі, що біжить попри Кривецький ліс з боку села, стоїть на горбочку мурована капличка з двоскатим дахом, увінчаним католицьким хрестом. Всередині каплички знаходиться фігура святої Анни із Марією–Дитиною на лівій руці. Дивно, але погляд св. Матері звернений не на Дитя, а вбік. Давнє передання, яке зберігається в селі й донині, дає неймовірне пояснення, щодо пози цієї гіпсової скульптури. Було це в перші роки після війни. Їхали якось тією дорогою цигани. Побачили новеньку капличку і з цікавості зазирнули в середину. Їх так вразила витончена кольорова постать Святої, що вони вийняли з її рук Дитятко і взяли із собою. Кажуть, що саме тоді й повернула статуя голову вбік, туди, куди поїхали крадії. У скорому часі почалося гоніння уніатської церкви, храм закрили, духовне життя в селі притихло, люди боялися що небудь міняти, щоб не нашкодити своїм святиням. І стояла свята Анна у тій капличці самотньо, сумно поглядаючи вбік. Лише на початку в 2000–х вірянка Михайлина Шавалюк зробила для села офіру. За власний кошт замовила майстрові виготовити фігурку Марії–Дитини і повернула її на місце вкраденої. Хто, коли і чому поставив на цьому місці капличку, письмових свідчень не збереглося. Та старі люди кажуть, що капличка тут стоїть з давніх часів. Спочатку вона була дерев’яною і дещо більшою в розмірах. У 40–х роках 20 століття її перевезли на церковне подвір’я і встановили з південної сторони храму. Та намолене місце довго пусткою не стояло. Віряни Григорій та Марія (Марціни ?) звели тут нову, вже муровану капличку і офірували її св. Анні, про що ще донедавна свідчив напис над дверима з внутрішньої сторони каплички. Коли фігурку Марії–Дитини повертали на місце, капличку реставрували, і вона набула теперішніх форм. Та, на жаль, цінний для історії села напис було втрачено.
Священики села Криве
Олексій Гречанський (1785–1805 рр.); Пилип Саболтинський (1805–1807 рр.); Стефан Саболтинський (1807–1811 рр.); Ілля Миколаєвич (1811–1836 рр.); Атаназій Бачинський (1836–1839 рр.); Інокентій Дембіцький (1839–1845 рр.); Модест Дембіцький (1845–1848 рр.); Михаїл Бачинський (1848–1856 рр.); Іоанн Сохацький (1856–1872 рр.); Інокентій Дембіцький (1872–1874 рр.); Іоанн Мігуль (1874 р.); Діонизій Дияковський (1874 – 1899 рр.); Ізидор Свистун (1899 – 1906 рр.); Кордуба Д. (1906 – 1911 рр.); Боднак Іван Яворський ( до 1925 р.); Питлик Василь Пришляк (до 1927 р.);Іван Набережний (1927–1946 рр.);Ванчицький (1947–1951 рр.) Юстин Сілецький (1951–1959 рр.) П. Пастушенко (1959–1962 рр.) Пилип Нарепеха (1962–1994 рр.) Роман Назаркевич (1994–1995рр.) Іван Іванчук (1995–1999 рр.) Тарас Лепех (З 1999);
Каплиця на повороті в село Криве
Усипальниця 19 ст., розташована навпроти цвинтаря при в’їзді до села
Канікули з Богом, організовані при храмі Різдва Пресвятої Богородиці за участі Радехівської школи мистецтв імені митрополита Андрея Шептицького Радехівської міської ради
Авторка Марія Лепех. Над історичною довідкою також працювали Юрію та Людмилі Сухар. о. Тарас Лепех, Ярослав Воронецький.
З історії хорового співу
Василь Кудрик
Із спогадів Марії Василівни Кудрик-Труліч. Мій тато, Василь Матвійович Кудрик народився 24 лютого 1907 року в селі Криве Радехівського району, в селянській родині. Моя мати Анна Кудрик (Олійник) мала вроджений талант до пісні, гарний голос, знала багато пісень, приказок, співала церковному хорі. Сестра бабусі Катерина також мала чудовий голос. Священник казав, що співала вона ангельським голосом. Пізніше, емігрувавши в канаду, співала в Едмонтоні у театрі. Брат бабусі Михайло, повернувшись з Росії після першої світової війни, розповідав, що грав на флейті в Ростовському театрі, а потім у Мелітополі. Повернувся в село в 1947 році під час голодомору. Батько Матвій Кудрик походив з села Полонична Кам’янка-Бузького району також співав, грав на гармоніці. Пам’ятаю, коли приїжджала родина до нас в гості, то дуже гарно співали. Пізніше дідусь виїхав в Америку, залишивши двох синів – Василька і Степана. Отже, татова родина з обох сторін булла музично обдарованою, що передалось синам. Ще малим хлопцем тато зробив собі сам скрипку, навіть цимбали – можливо це небуло так професійно, але зробив! Цей музичний Божий дар проніс через все життя. Після закінчення Кривецької школи, як здібний учень, вступив у Радехівську гімназію. Разом з ним навчався його товариш Степан Мартинів, майбутній відомий профессор медицини у Львові. У Радехові татовими товаришами були Дибайло Володимир і Василишин Володимир ( з вулиці Лукавої ). На кожній фотографії вони завжди разом втрьох. Цящира дружба тривала довгі роки. В. Василишин, повернувшись з Красноярського краю, жив у Бєлгородській області в місті Старий Оскол, він міг уже приїжджати у радехів до родини, завжди приходив до нас, гостював по кільки днів. Давні друзі завжди мали про що поговорити. Разом їздили до Львова до профессора Мартиніва. В. Дибайло жив у Нью-Йорку, то велась дружня, дуже романтична переписка. Приїздив до мене після смерті тата В. Василишин. Ми обоє пішли на цвинтар, він дуже плакав… Відспівали панахиду… Після закінчення навчання у Радехові тато вступив у Львівську класичну гімназію ( сьогодні вулиця С. Бандери біля Політехніки). Навчання було дуже солідним, з вивченням мов: української, польської, латинської, грецької. Велику увагу приділялосьвивченню музики та співу. Тато розповідав, що такого хору, який був у них в гімназії, ніде більше в той час не чув. У ті часи вчився і Євген Козак, Андрій Гнатишин та інші. Було багато музикантів, деякі з них співали у хорі «Трембіта», тато їздив до них, брав ноти. В цей час вчився і Роман Бариляк, пізніше, як і С. Мартинів, професор медицини у Львові. Доречі, тато в старості у нього та йог осина Юрка лікувався. Андрій Гнатишин у воєнні роки був у Відні (Австрія ), керував хором у греко-католицькій церкві Святої Варвари, пізніше був професором консерваторії. У ці часи мої батьки також були у Відні, там похована моя старша сестра Анна. Через багато років, слухаючи по радіо Службу Божу з Ватикану, тато опчув про диригента Андрія Гнатишина, він і далі працював у церкві св. Варвари. Тато вирішив його знайти і незнаючи адреси написав: Відень, Австрія, греко-Католицька церква св. Варвари німецькою мовою. І лист знайшов адресата. А було це перед іменинами Андрія 13 грудня, як пізніше пише нам п. Гнатишин у своєму листі-відповіді: «лист довго блукав по Відні але знайшов адресата, бо Віденська пошта дуже солідна». Листи зберігалися у нас вдома, переписка продовжувалася. Вітаючи п. Андрія з іменинами тато написав: «Співаю тобі, друже, Многая літа Остапа Стецури. Творчих сил для слави нашої української культури». Уже в гімназійні роки тато, приїжджаючи в село керував церковним та сільським хорами. Щодо співу церковного, то були твори Бортнянського, Березовського, Веделя, Леонтовича, Вербицького. Любов до музики, зокрема до хорового мистецтва вела Кудрика все життя. Після закінчення навчання знайти роботу, чи вступити до вищої школи було важко. Поляки не давали українцям такої можливості, або треба було перенести метрику до костела, чого тато ніколи не зробив би. Тому, повернувшись після навчання додому тато присвятив себе іншій сфері, працюючи в культурно-освітньому товаристві «Просвіта» в місті радехові, про що свідчить архівна довідка. З 1932 по 1939рр. Працював у приватній українській школі товариства «Просвіта». Це знову хоровий спів, концерти. 8 грудня 1935 року керував хором на концерті в с. Криве і про це збереглися фотографії. Це була сподвижницька праця, адже він працював з хорами поселах Радехівщини і Лопатинщини. Збір коштів на Рідну Школу по селах Ляшків (Березівка), місто Лопатин, Барилів та ін., а також ближні села – оглядів, Нивиці, Холоїв (Вузлове), Бабичі, Витків. Старші памятають як пан Василь Кудрик вчив хор. З вересня 1939 по липень 1943 року тато працюва в Радехівській школі вчителем німецької мови та співів. Часи були важкі, працювати доводилось у дві зміни, а ще репетиції хору. Так що повертався додому пізно вночі. Тай небезпечно було йти вночі через нашу діброву, де не раз до спини притискали автомат… Та Бог оберіг… Хору батько не залишав. Звідки у нього набралося стільки сил і бажання?! Так, це був сенс усього його життя. Одгночасно у селі діяв і драматичний гурток, як і до 1939 року. Ставилися вистави: «Назар Стодоля», «Наталка Полтавка», «Дай серцую волю», «Ой не ходи, Грицю», «Безталанна», де тато був не лише режисером, а й виконавцем ролей. Охочих співати і грати ролі було багато. Діяв також Союз Українок. Не дивлячись на важкі часи та важку селянську працюлюди охочебігали у читальню. Слід відзначити, що у Кривому були люди обдаровані Богом голосами, було велике бажання співати в хорі, грати у виставах. Це був ГОНІР. Унікальний голос мав дяк Шавалюк Петро, батько Юлії Шуль, Гавришків Сидор. Гавришків Ілько, тенор і чудовий скрипаль-самоучка, Михайло Швець, Савула Андрій і його брат Василь, Михайлишин Павло, Степан Кудрик – татів молодший брат, тенор, Штайцер Яким, Крвалів Михайло – це чоловічий хор. Був і мішаний. Серед жінок особливо виділялись Подолюк Катерина, Шпіляковська Юстина, Красота Катерина, Мех Стефанія, Михайлишин Софія, Красота Анна, Савула Ксеня (є фото). Репертуар завжди був складним для виконання, але люди старалися, бо тато не допускав фальшу. Кожна нота мусіла звучати правильно «витрибеньок» тато не любив співати. Звучали пісні Леонтовича, Козака, Кос-Анатольського, навіть хор мисливців з опери Вебера «Чарівний стрілець» а також народні пісні та обробки. Після закінчення війни багато людей не повернулося з фронту, змінювалисьхористи, репертуар. Незмінним залишався лише його керівник Василь Кудрик. І знову вчительська праця в Радехові в школі – уроки німецької, співи, хор. У селі і далі діяв хор хоч і в іншому складі. Часто виступали на олімпіадах у Радехові, у Львові і завжди привозили нагороди і призові місця. Пригадую, як на обласному конкурсі хорів у Львові виступав наш сільський хор. Я вже в цей час навчалась у Львівському університеті ім. І. Франка ан філологічному факультетіі вирішила піти на цей концерт. Хор співав чудесно! Після виступу вийшов Анатолій Кос-Анатольський, (він був у журі) потиснув татові руку, подякував за чудовий спів, обмінялись компліментами… Окрилені і щасливі і задоволені хористи вирішили побігти в кафе «Веселка» біля університету. Тудиходила солідна публіка. Щось там замовили, дещо мали з дому. Після трапези тато встав, вийняв камертон (він у мене досі зберігається) роздав голоси і полинула пісня. Зал завмер, нічого не зрозумівши спочатку. Повиходили кухарі, офіціанти, оплески, прохання заспівати ще і ще. І хор співав. Співали вже тоді на замовлення – хто що хотів. Замовляли і пісні, які в цей час не можна було співати. Але ж це Львів’яни, вони хотіли це почути. І тато співав а мені «шкіра терпла». Як я вже казала, публіка булла поважна, переважно університетські викладачі, деяких я знала і вони мене. Ми тільки обмінювалися поглядами, а потім мене питали: «А це ваш батько?» Мінялись часи, мінялись люди, склад хору. Але з тих самих родин співали їхні діти, онуки. Завідувала клубом-читальнею Катерина Цілковська. Вона завжди йшла поруч з диригентом. Було безліч концертів у селі і поза межами, люди хотіли! Слід відмітити цих співаків: Дацьків Роман і Володимир, Ковалюк Роман, Ковалів Роман, Романюк Богдан, Шпот Ярослав і його брат Теодозій (Цілковський Орест – правнук, здобуває музичну освіту в Луцьку), Цілковський Василь Онуфрійович та Цілковський Василь Михайлович (його правнук Притула Богдан працює у школі мистецтв), Михайлишин Люба і Михайлишин Стефанія. Уже будучи на пенсії тато керував хорами Кривого і Дмитрова. Вдома розучував партії на мандоліні, а маленька внучка Даруся, моя дочка, сиділа і уважно слухала, а потім ходила по хаті і співала, щедобре не вимовляючи слів, затез «тону» ніколи не збилась, слух мала добрий. Коли тато перед Різдвом брав скрипку і грав коляди, то вона не бавилась, а сідала поруч і тоненьким голосочком співала, а тато тішився і всміхався. Я музичної освіти не мала, бо тоді не було музичної школи, протее мала і слух, і голос. Завжди солювала і в школі, і в клубі, виступала на олімпіадах в Радехові. А в журі завжди був пан Г.Кущенко зі Стоянова, п. Перепелиця – артисту минулому з Полового. Репертуар мені підбирав тато. Ще десь у початкових классах я вже на Шевченківському святі співала зовсім дорослу пісню «Чи я в лузі не калина була».Люди чомусь плакали, не знаю чи це пісня сумнабула, чи маленька дівчинка їх розчулила. В університеті я співала у студенському ансамблі «Черемош» під керівництвом Богдана Анткова. Моя дочка Дарія успадкувавшимузичні здібності навчалася у Радехівській дитячій музичній школі по классу фортепіано в Ю. Одарченка. Тато хотів, щоб вона грала на скрипці, але ми з чоловіком вирішили по іншому. Пам’ятаю, як ми з татом привели її в музичну школу, таку маленьку дівчинку. Директором школи тоді був Юрій Одарченко. Він вислухав наші побажання, перевірив музичні здібності і попросив заспівати пісню. Напевно сподівався почути щось дитяче, а Даруся заспівала «Чорнобривці». Вчитель був здивований і дівчинку зарахували до школи. Після закінчення музичної школи навчалася в музпедучилищі на відмінно, грала на сопілці, домрі, акордеоні в оркестрі. (касета).