ДУХОВНІ СВЯТИНІ СЕЛА
Бабичі
Для того, щоб знищити народ, треба знищити його минуле.
Слава Ісусу Христу!
Дорогі браття і сестри. Ви тримаєте в руках коротенький опис великої історії нашого столітнього храму. Він бачив народження для Христа новоохрещених немовлят, проводжав в останню дорогу померлих в Христі наших рідних, котрі поховані тут на цвинтарі,благословляв національно – визвольну боротьбу своїх прихожан, допомагав і продовжує допомагати єднатися людині з Богом. Саме сюди на протязі століття Бабичани несли свої болі і радощі, свої прохання і похвалу Творцеві. В історії храму Пресвятої Тройці мали місце високо благородні офіри і ниці та зрадницькі акти вандалізму. Ми щиро радіємо тим, що рани на тілі нашого храму заліковано, тут знову вирує духовне життя… Благослови нас Боже!!!
Перші документальні свідчення про виникнення поселень на території с. Бабичі сягають XVI ст. В «Описі географічно-статистичному повіта Камянецкого», написаного Яковом Миколаєвичем і виданим у 1894 році, знаходимо ще одне підтвердження давнього походження с. Бабичі. «Холоїв, містечко з присілками: Залісє, Бабичі, Шайнога і Раковиска. Ян Собєвский, переїздив туди часто на Волинь, а дня 14 жовтня 1666 р., писав відси до жінки, що погодився з спадкоємцями Яна Замойського, першого чоловіка Мариї Казїмири, і що полагодив справу на цю припадаючої спадщини. До розширення невеличкої осади Бабич причинився Йосиф гр. Мір, котрий спроваджував доокрестних селян, щоби мати руки до копаня руди і цаленя угля…» Сьогоднішня подія дає привід нам з допомогою історичних джерел і спогадів старожилів пригадати, як розвивалося духовне життя с. Бабичі. До 1912 року жителі села Бабич як присілка Холоєва ходили молитися спочатку в стару дерев’яна церкву Різдва Пресвятої Богородиці (на Стариках, збудованої 1672 року), а згодом до церкви Покрови пресвятої Богородиці (1724р.). 
«Очевидним є той факт, що будівництво каплички, а нині церкви Пресвятої Трійці с. Бабичі, тісно пов’язано з душпастирством о. Стефана Петрушевича, який отримав презенту на парафію с. Полове від дружини Станіслава Бадені, підписану в Радехові 27 листопада 1893 року. В Холоєві почав працювати з 1894 року. Отець Степан Петрушевич, старший брат Президента ЗУНР доктора Євгена Петрушевича, народився 1855 року в колишній княжій столиці Бузьку, де його батько, о. Омелян був парохом, а опісля і деканом та віце-маршалом Повітової Ради в Камінці Струміловій. До народної школи ходив в Бузьку, а опісля до української академічної гімназії у Львові. Богословські студії закінчив у Львові і був висвячений в 1879 році» (о. Іван Лебедович «Полеві духовники УГА»). о. Степан Петрушевич був людиною енергійною і дуже рухливою. Змолоду був свідомим українцем. Холоїв в часі, коли став його парохом, мав у повіті дуже погану славу. Населення його було під моральним і політичним поглядом здеморалізоване. Отець Степан зробив з нього зразкову парохію і твердиню українства. Заложив і провадив читальню «Просвіта» і позичкову касу. Належав до міської Ради і вмів з жидівськими радними наладнати такі відносини, що вони піддержували українців. Хоч в середині Холоєва була ще в добрім стані обширна дерев’яна церква, в 1908 році розпочато будівництво мурованої церкви на Стариках. Головним фундатором став Станіслав Бадені. На виділені ним кошти закупили всю цеглу і дерево. В такий спосіб о. Степан з парафіянами ставили другу муровану церкву із запрестольним образом Христового Серця витвору Олекси Новаківського. В 1914 році будівництво було закінчено. 
А в 1912 році знову на невеликім присілку Бабичі збудував гарну дерев’яну каплицю. З переказів старожилів, записаних вчителькою Бабичівської школи Вірою Сторощук, довідуємося наступне. «Жителі с. Бабичі звернулись по допомогу в коштах до графа Бадені. Він не відмовив і допоміг деревом та іншими будівельними матеріалами. Згодом поїхав у село подивитись, як іде будова і пошкодував, що будується церква не з цегли. У 1908 році в Бабичах став до ладу цегельний завод – власність графа Станіслава Бадені. Богослужіння відбувалися кожної другої неділі, бо парох обслуговував холоївську церкву і каплицю в Бабичах. Священики, які призначалися на холоївську парафію, одночасно вдовільняли духовні потреби вірних села Бабичі». Онією з автентичних святинь, що знаходяться у церкві, є дерев’яна фігура Матері Божої, котра стоїть ліворуч від іконостаса. За спогадами бабичанина Федора Батюка, за власний кошт замовила її майстрові ще його бабця Євдокія Батюк та офірувала церкві.
В такий спосіб вона просила помочі Господньої для оздоровлення безнадійно хворого сина. Син, дякувати Богу, справді, одужав. Коли комуністична влада закривала бабичівську церкву, Батюки потай забрали фігуру додому і кілька десятиліть з ризиком для сім’ї переховували. У день відкриття відродженої церкви (1990 р.) парафіяни з процесією перенесли фігуру Матері Божої назад до церкви і з почестями встановили на достойному місці. Багато історичних матеріалів про життя мешканців наших сіл можна знайти у Львівській газеті «Діло». «У літі 1912 і 1913 років над Бабичами та по всій околиці лили безконечні дощі. Вимокали посіви… З браку доброї паші із причин потилиці (хвороба тварин авт.) від різних пошестей гинула худоба. Селяни змушені були продавати її за безцінь і залишатись без корови, коня… Населенє обдовжується в застрашачі прогресії, нема буквально одного господаря, котрий у двох послідніх літах не задовжився би на кількасот корон. Не могли цій біді зарадити ні громадський шпіхлір, де зсипали зерно «на чорну годину», ані громадська позичкова каса – вони були порожні». Проте громада села спромоглася збудувати капличку. Меморіальний напис, зроблений в церковному притворі, увіковічнив імена достойників, завдяки яким та неймовірним зусиллям селян постав у Бабичах Господній храм.
Отець Петрушевич в час національно-визвольної війни був військовим капеланом УГА і помер від тифу. В церковних документах того часу зазначено, що він виїхав з Холоєва 15 травня 1919 року і помер на стації Слобідка 13 січня 1920 року. У 1922 р. до богослужіння приступив Мирон Коритко і прослужив 30 років (до 1952 р.). Був ще отець Віхоть, але не можуть пригадати, коли він служив: чи до М. Коритка, чи після нього. Разом із церквою було збудовано невеличку дзвіницю з трьома дзвонами. В роки другої свтової війни німці забирали дзвони. Хлопці із села забрали середній великий дзвін і закопали, за розповідями очевидців, біля каплички на «Грабінському» (коло річки Холоївки). Після війни дзвона намагалися знайти, але безуспішно. Дехто із жителів казав, що бачив, як цього дзвона відкопали німці. Яка його доля, і досі невідомо. В післявоєнні роки дзвонили у два дзвони. На початку 1990-х років збудовано нову дзвіницю, на якій було встановлено три дзвони. 
Середній з них «Юрій» досліджується. Найбільший відлито у 1990 році у Володимиро-Волинську із зображенням образу Матері Божої, історія найменшого досліджується. Нову дзвіницю будували місцеві майстри ……. У 1961 році комуністична влада закрила церкву. Бабичани стали молитись в холоївському храмі. Не зважаючи на досить далеку дорогу, ходили пішки навпростець, босоніж, ходили масово. Дехто казав, що бабичан тоді у холоївській церкві більше, ніж самих холоївців. А причина закриття у тому, як згадують старожили, що саме напередодні уповноважені бабичівської та холоївської церковних громад їздили до Києва (і аж до Москви!) з клопотанням про дозвіл на відновлення церкви на Стариках. Відповідь прийшла у вигляді радянського танка, який зрівняв із землею величну церковну кам’яницю на Стариках і на десятиліття повісив тяжкий замок на церкві бабичівській. До 1941 року бабичан, які відійшли у вічність, хоронили на холоївському цвинтарі. На цвинтарі, який розміствся позаду бабичівської церкви знаходимо найстаріше поховання Михайла Холонівського, яке датується 1941 роком. Власне з того часу і було започатковано сільський цвинтар, а з початку 2000-х років поховання звершуються на новому цвинтарі, що збудовано на полі між колишнім цегельним заводом (доречі, став до ладу у 1908 році – власність графа Станіслава Бадені), селом Гряда і Бабичівським лісництвом. У 1946 році було ліквідовано УГКЦ, отець Коритко, щоб уникнути переслідувань і мати можливість далі працювати з вірними, у 1946 році перейшов до московської церкви і перебував ще на парафії до смерті. 
Помер у 1952 році і похований на місцевому цвинтарі. До 1948 року у каплиці не було хорів. Коли до дякування приступив Йосиф Білозір, тоді зробили хори. Змайстрував їх Іван Тимрук . У 1952-1961 рр. 9 років парохом був о. Михайло Мельник. У 1953 р. богослужіння здійснював отець Петро Ціолковський. Спочатку правив у Бабичах, потім був у засланні, після повернення із заслання служив у Незнанові. Від 1959 р. прислуговували в церкві Бабій Хведь (Федір), Марцінко …, Грицик Іван. Сестрицями були Кушинська Марія, Колтун Єва, Грицик Павліна. У 1961-1969 рр. парохом був о. Володимир Савчинський. У 1969-1971 рр. – о. Іванюк. У 1971-1975 рр. – о. Цюпка. У 1975-1981 рр. – о. Я. Михалюк. У 1981-1991 рр. – о. Михайло Лотиш. У 1991-1992 рр. – о. Володимир Кривоглавий з Нестанич, який вже був греко-католицької конфесії. о.Стахняк Олексій тимчасовий завідатель храму в Бабичах – 1949 р. о.Стефан Федоренко парох Бабич 1949 р. На початку 1990-х років у селі стався церковний розкол і виникло дві громади. У …1990…. році, після відкриття церкви сестриці ходили по селі, збирали для церкви щонайкраще вишиття. Господині радо дарували рушники, настільники, серветки та інше. Багато майстерного вишиття з’явилось за останні роки. У 1990 році реставровано іконостас. Тоді ж реставровані бічні престоли, які згодом передані в новозбудовану сільську православну церкву. 13 грудня 1992 року у Бабичах розпочав свою службу о. Роман Назаркевич. В церкві велися відправи як православної, так і греко-католицької громади (1991-2011 рр.).
У 2011 році православна громада збудувала свій храм. Греко-католицька громада стала повноправним господарем у своєму, історично підтвердженому храмі Божому. Протягом 21-річного служіння в храмі греко-католицька спільнота, окрім недільних і святкових відправ, проводила щорічні реколекційні науки для парафіян, щорічний тиждень вервиці, місію образа Святої Родини, свято Миколая, День матері та інші релігійно-просвітницькі заходи. В 2012 році у церкві закінчено розпочатий у 2007 році ремонт. Зроблено укріплення підвалин, знадвору обшальовано деревом церкву і дзвіницю (2007 р., майстер о. Степан Бурко з Нестанич), перекрили купол церкви і замінили накупольний хрест (2009 р., майстер Анатолій Сторощук), поклали бруківку на подвір’ї і навколо церкви, поставили нову браму (2010 р.), ремонт і розпис всередині храму (2011 р.), реставровано ангелів, ікону «Голгофа», різьбові фрагменти, кивот, виготовлено нові бічні престоли (2012 р.). 
Громада села у день ювілею радо приймала Преосвященнішого владику Михаїла Колтуна правлячого єпископа Сокальсько-Жовківської єпархії УГКЦ, який за столітню історію бабичівської церкви вперше відслужив у ній архиєрейську Службу Божу.
23 лютого 2003 року на сході громади УПЦКП с.Бабичі була одностайно підтримана пропозиція настоятеля громади о. Петра Нижника, парафіян Ярослава Михайліва, Володимира Батюка, Ярослава Сторощука, та Михайла Сторощука щодо побудови в селі храму Божого. Парафіяни Іван Грицик та Павло Стрижевський вибрали в лісі дуб, з якого Йосиф Сторощук, Ярослав Сторощук, та Михайло Сторощук витесали хрест під забудову нового храму. Урочисте Освячення хреста відбулося 23 листопада 2003 року на подвір’ї старої церкви.
Освячення звершували благочинний радехівського районного благочиння о. Зеновій Середницький у співслужінні з о. Ярославом з Добротвора, о.Ярославом з Пиратина, та настоятелем громади о. Петром Нижником. Цього ж дня урочистою ходою хрест було перенесено і встановлено на місце будівництва храму Божого. За волею громади храм було вирішено наректи іменем Св. Архистратига Михаїла. За сприянням Настоятеля храму о. Петра Нижника та при допомозі тодішнього головного районного архітектора Павла Макара було розроблено проект храму. Одним з фундаторів, що долучився до розробки проектної документації, був Євген Марцінко -уродженець с. Бабичі. Цього ж року відбулася розбивка фундаменту церкви, в якій допомагав парафіянин Іван Мазур, при будівничих Ярослава Михайліва, Омеляна Біганського, Володимира Батюка, Павла Федини, Івана Олійника. Восени 2004 року були завершені роботи по будівництву фундаменту і заготовлена необхідна кількість будівельних матеріалів. Особливо до цього долучилися Ярослав Михайлів та Євген Марцінко. Роботи із зведення мурів церкви розпочалися у 2005 році.
Місцеві будівничі храму
Павло Федина, Володимир Батюк, Іван Панькевич, Василь Гарасевич, Роман Жолнович, Іван Олійник, Дмитро Лотошинський, Василь Пристанський і молодь села. В 2007 році при допомозі місцевих жителів і бригади з смт. Добротвір було залито склепіння храму. У цьому ж році за сприянням місцевого будівничого Володимира Никона було розпочато зведення даху. У встановленні електрообладнання і громозахисту взяли участь уродженці села Олексій Холонівський, Євген Бабій, Володимир Батюк. Штукатурні роботи виконали Ярослав Михайлів і родина Холонівських при допомозі молоді села. Протягом трьох років було зведено основну будівлю храму.
Накриттям церкви займався
Петро Олещук йому допомагали, Іван Панькевич, Володимир Батюк, Степан Кручкевич і місцеві парафіяни. Виготовленням куполів із маківкою і хрестами займався Петро Олещук. Обряд освячення куполів і надкупольного хреста при великому зібранні парафія 12 жовтня 2008 року здійснили благочинний Радехівського районного благочиння о. Зеновій Середницький у співслужінні з отцями Нестором з с. Дернів, о. Василем з Топорова, о. Дмитром з Дмитрова та настоятелем храму о.Петром Нижником. У цьому ж році було встановлено куполи на мури церкви. Вікна храму виготовляли місцеві умільці Анатолій Батюк, Михайло Сторощук, Ярослав Михайлів. Роботи з монтажу металевих конструкцій виконував Анатолій Батюк. На початку 2009 року від керівництвом Ярослава Михайліва і родини Холонівських було оштукатурено фасад храму До виконання робіт активно долучалися Володимир Марцінковський, Роман Федун, Роман Порада, Михайло Крупник, Володимир Окіс, Василь Мартинюк,молодь села. Оздобленням фасаду займалася знову ж таки молодь. Як тільки завершилися будівельні роботи, до своєї справи взялися місцеві столярі, різьбярі, такі як Володимир Бабій, Роман Цвікілевич, Володимир Середа, Тарас Лазаревич. Володимир Бабій виконував роботи з настилу підлоги, і встановлення дверей, Роман Цвікілевич зайнявся оздобленням іконостасу, Володимир Семенюк виготовив ківот, Тарас Лазаревич – престіл і врата. У 2010 році було споруджено надбрамну дзвіницю та встановлено дзвони. Які стараннями настоятеля храму о. Петра Нижника було відлито на старовинній ливарній фабриці в Республіці Польща. Роботи по накладанню облицювальної плитки та плитки на підлогу виконали Ігор Кубай, Роман Ільчук, Василь Гарасевич, Павло Федина. Кладкою бруківки займався парафіянин Павло Слівінський, йому допомагали односельчани.Допомогу в упорядкування території довкола церкви і оздоблені фундаменту надав Юрій Костюк. Безвідказну допомогу надавав своїм трактором Ярослав Бабій. Відповідальну місію несла весь час будови храму скарбник Наталія Сторощук. Будівництво, яке велося впродовж 8 років, увінчалося освяченням храму на славу Божу 20 листопада 2011 року. Особливо знаковим є те, що усі будівельні роботи виконували місцеві умільці за кошти добровільних пожертв парафіян, та інших людей, уродженців села та всіх тих, які подавали жертву на будівництво . Особлива подяка Ярославу Михайліву, який від першого каменя і до завершення будівництва здійснював організаційні та будівельні роботи. Громада щиро вдячна всім жертводавцям.
Я З ТИХ КРАЇВ
Я з тих країв, де сіють жито, де чашу горя випито до дна,
де вміють ненавидіти і любити і друзям наливають в келихи вина.
Я з тих країв,де розквіта калина, і чарів солов’їних повні ночі,
де журно лине пісня журавлина, від неба у дівчат синіють очі.
Я з тих країв,де пломеніють мальви, де Кобзаря могила над Дніпром
і слово рідної української мови по світу лине дружбою і теплом.
Богдан Мороз народився 16 травня 1944 року в с.Бабичі,Радехівського району,Львівської області ,Закінчив середню школу в с.Вузлове.Здобув шахтарську спеціальність в ТУ №8.З 1968року працює на шахті №7 «Великомостівська»нині «Зарічна».Пише вірші і прозу,друкується в періодиці.
Великдень
Ішов 1949 рік. Була Великодня п’ятниця. Родина Карпів, як це заведено, пішла до церкви на богослужіння і виніс Плащаниці. Служба закінчилася і всі, як годиться, поцілувавши рани Христові на Плащаниці, розходилися по домівках, бажаючи один одному веселих і радісних Великодніх свят в доброму здоров’ї. Повернулись додому і Карпи. Так як працювати вже не годилось, посідали собі і розговорилися, що треба завтра зробити для повної готовності до Великодня. Чоловіки пішли порати худобу. Раптом загавкав, оскалившись, дворовий пес. Василь, господар, вискочив вгамувати пса і побачив, як через хвіртку на гумнисько заходили люди у військовій радянській уніформі, Василь загнав пса до буди і зачинив, щоб не робив ґвалту. – Ребята! – гагкнув командир, – Абіскать всьо, пєрєвєрнуть ввєрх дном, іскать бандітов, виполнять! Солдатів було чоловік з десять і вони кинулись виконувати наказ. – Пане офіцер, – звернувся Василь до старшого. – В неділю Пасха, Великдень, а ви тут зараз все перевернете, змилуйтеся, пане. – Какоє Васкрєсєніє Хріста, видумкі всьо ето і ету єрунду ми виб’єм із ваших голов! І трус почався. В хаті зірвали підлогу (шукали підпільний льох), розвалили шпінями піч, полізли на горище і знайшли копчену шинку. В хаті плач, лемент жінок. – Ето ти для бандітов-бандєровцов шинку прігатовіл? Будут праздновать?! Пособнік, пріхвостєнь бандєровскій. Шинку конфісковать! В хаті все перевернули шкереберть. – Тєпєрь, рєбята, навєдітє шмон в сараях! Раптом в стодолі почулася стрілянина і пролунала команда: – Ложись! Занять оборону! Всі попадали хто де і відкрили безладну стрілянину по стодолі. Тут Василь вискочив наперед і закричав: – Стійте! Що ви робите? Ще спалите мені стодолу. Своїх повбиваєте, а я буду винуватий? Стрілянину припинили. – Гаварі, старік, чєво хочєш. Та пане офіцер, які там в біса бандерівці. Це або щурі, або тхорі, а ваші вояки зачувши шум з переляку почали стріляти. Пішли до стодоли. Попереду Василь, за ним офіцер з двома солдатами. Зайшовши в стодолу побачили двох своїх, що лежали на току і на запитання офіцера не могли вимовити з переляку ні слова. – Шукайте, чого стоїте. Беріть свої шпіні, проштрикуйте солому і сіно, тоді будете знати, хто там заховався. Солдати почали проштрикувати сіно та солому. З-під соломи, справді, вискочило два тхорі і по стіні шмигонуло надвір. – Ну що, вояки, вам воювати з бабами та тхорами, а ви Бандеру шукаєте в стодолі у Великодню п’ятницю. – Чєво стаітє? Пастроілісь і пашлі атсюда! – гаркнув на своїх офіцер. – Післязавтра Великдень, а ви по-бандитськи все розвалили. Визволителі паршиві. Шляк би вас трафив, – вилаявся Василь.
Богдан Мароз
Незабутній бабці моїй
Марії Войтович
Ганнуся
Ніч. Собаки брешуть, тишина…
Лиш за селом, коло млина,
в гаю вербовому одна
біля вогню собі чаклує
у чугунок щось насипає,
шепоче тихо, заклинає…
Там Відьма варить зілля враже,
воно вже Мельнику поможе
і світ коханої зав’яже.
А було так… Поза селом,
сумує Мельник за столом,
один з млином з усім добром.
А на селі… Дівчина гожа,
розквітла, мов червона рожа,
всім статна на богиню схожа.
Якось в передпасхальні дні
Мельник зустрів її в млині,
приглянув, перевозивши в човні.
Ганя з матусею сумна
везла лиш вузлик борошна,
бо передновок був, весна.
Із матір’ю удвох жила
їй помагала, як могла,
достатків, радощів не знала.
Тут Мельник, як її побачив,
неначе ув окріп ускочив,
і в голові собі зазначив.
Хоч сам він був непоказний,
кульгавий трохи і рудий,
та був великий багатій.
І сватався не раз… О Боже!
Хто ж то кульгавому поможе –
на нього й глянути не гоже.
В Ганнусю він вдивлявся сміло,
хоч серце билося зрадливо,
щоби це діло не згоріло.
Вона сумна в човні сиділа,
про Мельника невдачі знала
і очі долу опускала.
На березі вони прощались,
в пошані Мельнику вклонялись
додому хутко направлялись.
А Мельник вже собі гадав,
яку б він гарну жінку мав,
як би любив і шанував.
Та мало щось гадати, друже,
в коханні й дідько не поможе,
хоч він усе зв’язати може.
Та Мельник все думками жив,
частіше у село ходив,
причин для цього знаходив.
В неділю в церкву став ходити,
в корчму, на вечорниці посидіти,
лиш би Ганнусю десь зустріти.
Ганнуся ж наша розквітала,
про Мельника й думок не мала,
бо Коваленка вже кохала.
А Коваленко – хлопець гарний
і парубок в окрузі знаний,
в роботі справний, в танці жвавий.
Ганнусю ніжно він кохав,
для неї б зірку з неба зняв,
всі перепони стер, зламав.
А по селу йшов поговір,
що Мельник той, неначе звір,
що має він недобрий зір,
що він нечисту силу знає
та у млині шабаш збирає,
на гульки Відьом там скликає.
Там діються такі дива –
кипить у горщику смола,
а в ній – цапина голова.
Та що там пересуди, плітки,
як серце вирветься із клітки,
прийде біда не знати звідки.
Про все це Мельник добре знав,
в собі любов все гамував,
та все Ганнусю скрізь шукав.
Він всяких способів назнав,
взаємності від Гані не чекав,
на карту ставив все, що мав.
В один із літніх вечорів
сам Мельник сумно селом брів,
зненацька Ганю він зустрів.
Не став він довго мудрувати,
любовний шал тут дався знати,
став на кохану наступати.
Бідненька дівчина злякалась,
як перепілка у сильце попалась,
в обіймах Мельника забилась!
А він мастак був обіймати.
Почав нещасну цілувати
і ніжно в ласках щось шептати…
А Ганя з силами зібралась,
немов пружина випрямлялась –
враз стрепенулась і зірвалась.
– Стій! Зупинись! Голубко мила!
Їй вслід луна. Від слів летіла,
додому Ганя вбігла ошаліла.
А Мельник від любові в злості
сидів у хаті на помості
і корчивсь, аж тріщали кості.
В землі і неба помочі благав,
нещасну долю проклинав
і так він непритомно впав.
Його помольці розбудили,
на нього з острахом гляділи,
бо був страшний, аж губи посиніли.
Помольці вже хотіли утікати,
та він почав їх умовляти,
що сон йому прийшлось пізнати.
У сні з драконом страшним бився
і вже був геть зовсім зморився,
дракон дівчиною зробився,
Дівчина видом всім була,
як є одна із їх села,
сватів прислать його звала.
Селяни на село вертали.
Сон по своєму трактували,
та в сні добра не нашукали.
Ганнуся, як про сон той вчула,
свою біду у нім збагнула
і до ворожки знать гайнула.
Ворожка з ділом добре знана,
гостя у Мельника бажана,
старалася вгодить для пана.
Ганнусю радісно прийняла.
Про все гарненько розпитала,
а потім карти розіклала.
Тлумачила все Гані про любов,
що час її пробив, прийшов,
та чорний в пару їй не йшов.
Кінець такої ворожби привів,
що вже невдовзі, поготів
статечний муж пришле сватів.
Тим часом Мельник теж старався.
Скоренько до вдови подався
і бідну умовляти вдався.
Свою розмову спритно плів,
де бракувало хитрих слів –
дукатів щедро підкидав.
Вдова – крутилася, зітхала,
надію на дочку лиш мала,
та врешті-решт на згоду стала.
Ось вже до осені збиралось.
У праці все позабувалось,
що мало збутись, таки сталось.
Як по жнивах час пролетів,
коваль вже Гані заповів,
щоби чекала на сватів.
І Мельник думку таку ж мав,
сватів знайшов і вже післав,
щоб їх нечистий був забрав.
Було це у святу неділю, –
свати ідуть, так буть весіллю!
Вдова їх стріла хлібом – сіллю,
і чим могла їх пригощала,
а потім почалася справа:
Ганнуся піч все колупала.
Та бідна, коли діло вчула,
куди матуся її гнула,
скричала «Ні!» і долу впала.
Ганю водою відливали,
Довгенько потім умовляли,
та тільки «Ні» уста шептали.
Свати ні з чим пішли із двору
в хатину Мельника понуру.
Все розказали. Він іздуру
накинувсь з лайкою на них,
потім закляк, знімів, затих,
лиш гнів горів в очах лихих.
Мельник ворожку прикликає –
вона ж бо чари всякі знає –
і зілля ізварить благає.
Ганнуся бідна сохне, в’яне,
десь ділось личенько рум’яне,
лежить, хворіє і не гляне.
Мати побігла до ворожки,
щоб та чим підсобила трошки,
бо доня не встає із ліжка.
Ворожка зараз прибігала,
Шептала, чимось напувала.
Повеселіла Ганя, встала.
І десь не знать в якій порі,
як матері не було у дворі,
Ганнуся зникла і пропала.
Мати шукала скрізь і всюди,
з села шукали добрі люди –
пропала, мов пішла у воду.
Як Коваленко теє вчув,
зараз до Мельника чкурнув,
та так і зник, немов не був.
Казали: з Мельником він бився,
зарізався, повісився, втопився,
та більше у селі не появився.
І Мельника під варту взяли,
млин до щілини оглядали,
та не знайшли, чого шукали.
По часі Мельник теж пропав…
І млин відлюдним місцем став,
чорнів і терном заростав.
Всяк стороною млин обходив,
один там вітер верховодив
і сич ночами страх наводив.
Багато так сплило років…
Селом безрідний якийсь брів,
в млині занедбанім осів.
І взявся він за добре діло,
в млині життя знов закипіло –
і все село з цього раділо.
Та ось в одне пекуче літо,
коли громи гримлять сердито,
із ним і млин ущерть згорів.
Селяни довго мудрували,
чи ставить млин, чи ні, рішали
і все ж роботи там почали.
Коли під фундамент копали,
старий таємний льох назнали,
у нім скелети два лежали.
Тоді Ганнусю пригадали…
Взяли останки, поховали.
Страшне це місце посвятили
і там капличку встановили.
Не вірите? Туди підіть –
капличка й досі там стоїть.
Червоноград-Бабичі 1991-1992 рб. Цю ювілейну пам’ятку видано у 2012 році до 100-ліття церкви Пресвятої Трійці с. Бабичі за душпастирства о. Романа Назаркевича, за війтування Анатолія Близнюка та стараннями і заходами Михайла Тимрука.
