Марія Гев

Україно! Земле рідна!

На твоїх полях зростаю.

Ти незалежна! Та чи вільна?..

Мов сама себе питаю…

Як нелегко бути птахом,

Що у клітці лиш співає.

Поспішати так за часом,

Хоч його і не спіймаєш…

Україно! Ти – це люди,

В їхніх вчинках і тривогах.

Ти живеш і вічно будеш

В рідних батьківських порогах.

Не шукаю кращих в світі,

Та й шляхів легших не треба,

Бо ціную те, що світить

В тяжкій праці! Мабуть, треба

Бути впертим чи зухвалим,

Щоб не вірити у тебе.

Світ не завше прагне правди,

Кожен все “собі” й для “себе”…

Україно! Отчий краю!

На твоїм життєвім полі

В праці я щодень зростаю

Й за все вдячна Божій Волі!

Марія Гев

 

Рідна батьківська земля!

Вкрилася пишною ковдрою

Рідна батьківська земля.

В хаті за спокоєм й згодою

Матінка порається.

Пахне добробутом… Вірую

В отчий святий оберіг!

Слово лиш працею міряю,

Відстань – не даллю доріг…

Спить, спочиває натомлена,

Щедра, багата земля.

Згодом весна – тепла й сонячна,

Збудить дрімучі поля.

Будуть трудитися рученьки

Зранку до вечора в ній.

Потім спрацьовані, змучені

Моляться Богу… Мені

Так дорогі ці хвилини,

В них відчуваю, живу.

Вдома я, наче дитина,

Голову мамі схилю.

Гріють сніги рідну земленьку,

Снами колишуть її.

Я споглядаю лиш здалеку

Тишу зимових полів.

Скоро весна пишнокрила

Здійме вітрила тепла.

В праці матусенька мила

Й рідна батьківська земля!

Зима – це спокій

Знову йде зима. Вкотре огортає

Срібно-білим пухом батьківські поля.

Все довкола вмить снігом покриває.

Шепче щось, дрімає втомлена земля.

 

Та зимова казка й для душі відрада,

Всі думки полонить сніжна заметіль.

Ранить моє серце світу прикра правда

І брехливість, злоба… Ще й приносять біль.

 

Вірю щиро й вірно, що зима – це спокій,

Тихий відпочинок навіть для душі.

Засипає снігом думи всі глибокі,

Очищають землю білі сторожі.

 

Прийдуть нові сили трошки згодом й правда

Стане справді чиста, як той білий сніг.

Треба просто жити, чесно йти у “завтра”,

Сміло крокувати в плетиві доріг.

 

Марія Гев

Життя шліфує нас,

А пережиті втрати

Все ж роблять нас мужнішими.

Як знати –

Куди закине нас така крилата доля?..

І є свобода!

Та це не значить, що є воля…

Все змінюється –

Ми і навіть простір

Міняє часовимір наших днів.

В житті, неначе гості…

У цьому світі

Щось будуємо завзято,

А потім вмить руйнуємо.

Лиш втрати

Змітають сірий попіл за вітрами…

Озвались спогади у совісті сльозами.

Біжить струмок життя,

Ще й камінь точить стиха.

І ми міняємось –

Як зовні, так й душевно.

Невидиме нам щастя

І зриме чуже лихо –

Наповнює життя,

Як посудина з водою.

У що ти щиро віриш,

Те й слідом за тобою.

Марія Гев

 

 

 Божа Любов

 Не сміємо торкатись Божих ран,

Вони святі та зболено-жертовні…

Не вміститься Любов на нотний стан

Моєї музики духовної сьогодні…

 

 

Любов прощає і не мислить злого,

Любов не зверхня, не байдужий цвіт,

Не проминає, не бере чужого,

Любов не в’яне від багатства літ…

 

 

Тому не сміємо Любов торкати

Зрадливими устами, зачорненим чолом.

Ту істинну Любов не в силі розпізнати

У своїм серці, за буденності вікном…

 

 

Хоч кожен в Ній шукає порятунку,

Бо кожного своя біда болить…

О Господи! Торкаючи хоч думку,

Дозволь відчути Божої Любові мить…

 

 

Не сміємо торкатись Божих ран…

30.04.2021

Марія Гев

 

 

З радістю пропоную до вашої уваги
частинку своєї поетичної творчості

Я маю крила.
І крила ці не з пір’я, пуху.
В них – моя сила,
Непереможна Сила Духу!
На них злітаю
Високо в небо, аж за зорі.
На них співаю  –
Натхнень, пісень пишні узори.

Ті крила білі.
Такі, як сонце на світанку,
Всі світлі мрії
На них злітають спозаранку.
Я не тримаю
Того, що йде, спішить, напевно…
Світ зігріваю
На своїх крилах, коли темно.

Я маю крила –
Такі, що зло не подолає.
В них – моя сила
І серце, що вірно кохає.
На них я пишу
Своїх натхнень музичні твори
І сонцевірші –
Мого життя безмежне море.

Я маю крила!

Марія Гев