Моя країна в огні.
В ній знову ревуть гармати.
В моїй країні є фортеця Бахмут,
Яку ніколи, нікому не подолати.
На моїй Батьківщині є широкі лани,
Що горять від рук окупанта.
Моя земля народила Героїв.
Що загартовані вогнем і сталем Азову.
У моїй країні знову руїни..
Розбиті вулиці, спалені райони міст,
Розстріляні машини із надписом “Діти”,
Які просто хотіли ЖИТИ.
В моїй країні лунає сирена.
На моїй землі йде війна.
Вона прийшла разом з весною,
На зміну цвіту дерев та буянню садів,
Прийшов лютий, який триває вже нескінченну кількість днів.
Морози вкрили станції метро,
Де оселилися кияни, поки в небі працювало ППО.
І серце рвалось на шматки, яке бачило сім’ї, що розлучалися по обидва боки цієї війни,
Де батько, що пішов на захист української землі, прощається із сином і цілуюючи свою дружину тихо промовляє:
“Я повернусь кохана, ти тільки дочекайся, навіть ця війна нас не здолає..!”
А наші діти в мить подорослішали,
Побачили вони у очі пекло й зло.
Душа вже не припиняє боліти,
А наші діти в мить подорослішали,
Побачили вони у очі пекло й зло.
Душа вже не припиняє боліти,
З того часу, як 24 число..
Авторка Христина Білецька.
