ПІСЛЯМОВА
Перемишляни. Сад, що обабіч колишньої вілли лікаря Франциска Ціммермана, де зараз історико-краєзнавчий музей. 4 липня. На годиннику двадцята. Сутеніє. Дощу таки немає. Люди таки прийшли. Багато людей… Сотні з три. Одні сидять, зручно вмостившись у крісла. Інші стоять позаду. Ще інші нависають над локацією з вулиці Привокзальної. Над містом лунає танго. «Бували дні, п’яніла ти з любови…». На екрані миготять світлини міжвоєнних Перемишлян. Місто сучасне знайомиться із місто давнім, містом міжвоєнного двадцятиліття: 
Наступного дня після весілля ми з чоловіком поїхали до повітового містечка Перемишляни. Падав густий, сухий сніг, і лютий вітер шмагав по обличчі. Містечко досить віддалене від залізничного вокзалу, тому ми винайняли сани. Широкою дорогою, по кучугурах снігу, уторованим шляхом, сани сунули до міста. Перемишляни справляють враження доглянутого містечка, вулиці щільно забудовані, а на високих стовпах висять розколисані електричні лампи. Над містом домінує римо-католицький костел. Ми минули декілька розкішних будівель та будинок «Сокола». Візник рвонув віжки, коні затримались, а сани злегка смикнулись. Ми зупинились на вулиці Любомирських. «Тут ми житимемо», – подумала я. Мєтек запровадив мене до чистого двокімнатного помешкання з кухнею. У ньому пахне свіжістю, а в їдальні на столі букетик свіжих конвалій. Кахельні печі такі гарячі, що до них не можна доторкнутися. Мене цікавить кожна деталь у нашому гніздечку. Я захоплююся вишукано розставленими меблями, картинами на стінах, красивими ламбрекенами, порцеляною та сріблом. Мало-помалу пізнаю життя провінції. Я вільна від турбот і клопотів, бо про них думає мій чоловік (Спогади Єви Пьонтковської). 
*** Так незвично розпочався вечір пам’яті жертв розстрілів у Перемишлянах у червні 1941 р., котрі загинули у підвалах і на подвір’ї місцевого райвідділу НКВС. Згідно із задумом організаторів проекту «Перемишляни.80.Голоси» – громадської ініціативи «Перемишляни: місто світові», цього недільного вечора минуле мало промовляти до сучасних мешканців міста не за посередництвом розлогих доповідей істориків чи полум’яних промов політиків, а через тогочасні світлини, музику, радянську і німецьку військову хроніки, а передовсім – спогади жителів Перемишлян першої половини ХХ ст., зокрема тих, які були свідками цих трагічних червневих подій. Гості проекту почули спогади Єви Пьонтковської, дружини директора Міської гімназії імені Королеви Ядвіги, судді Михайла Шкільника, очільника міста в 1941-1944 рр., Леопольда Кляйнмана-Козловського, світової слави єврейського музиканта, Ірини Дудикевич, дочки замордованого Володимира Сениці, а також Марії Віщук, Володимири Сеник та Іллі Лабінського. Ці дуже емоційно складні тексти спершу пропустила через своє серце, а згодом донесла до глядачів неповторна Марія Городечна, акторка Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки, уродженка і мешканка Перемишлян. Проект «Перемишляни.80.Голоси» складався із трьох частин. Перша, «Бували дні, п’яніла ти з любови…», мала на меті показати міжвоєнне місто, його людей, а також їхні радощі та смутки. Лейтмотивом цього блоку було танго у виконанні найкращих тогочасних співаків: Антіна Дербіша, Богдана Весоловського та Мєчислава Фоґга. У другій частині проекту антитезою до радянської хроніки «Великое освобождение» та бравурних пісень «Широка страна моя родная» і «Москва майская» знову стали спогади – голоси тих, які перші відчули на собі «принади» Країни Рад. У Перемишлянах два дні панував спокій, а на третій день почалися обшуки за зброєю. Спочатку все відбувалося відносно спокійно: заходили до помешкання двоє-троє червоноармійців, жадали видати зброю, а тоді робили невеликий обшук по ліжках, шафах та інших схованках. Але невдовзі настали часи енкаведистського терору. В місті почалися арешти, насамперед колишніх польських поліціянтів, урядовців та лісової сторожі. Першим заарештованим був начальник суду доктор Володимир-Роман Авдиковський. Усіх заарештованих мучили цілонічними безглуздими допитами, а переьування в камерах було нестерпним. Невдовзі почалися вивози родин заарештованих та й незарештованих у далекі сибірські пустелі. Зазвичай людей, призначених на вивезення, тримали ще два або три дні на станції, і в неопалюваних товарних вагонах – і це серед морозної зими. Плач, писк і крики з тих вагонів доходили аж до міста. Ми всі це чули, і нас аж серце роздиралося, тим більше, що не вільно було подавати цим людям навіть води. Це була справжня наруга над шляхетними гаслами з отих незліченних плакатів, якими були обліплені стіни домів у місті (Спогади Михайла Шкільника). Заключна частина проекту була зосереджена на найбільш драматичних подіях: розстрілах кінця червня 1941 р. У ці дні у Перемишлянах загинуло за різними оцінками від кільканадцяти до сорока осіб. Вперше пролунали імена тих, які чинили ці страхітливі злочини: працівників райвідділу НКВС навесні 1941 р. Не були забуті і замордовані. Під час звучання незабутньої «Мелодії» М. Скорика у саду ехом відлунювало кожне прізвище закатованого. Назва третьої частини «Не ридай наді мною мати» нав’язувала до перших слів ірмосу Єрусалимської Утрені, який цього вечора лунав у виконанні Богдани Шостак. У цьому церковному піснеспіві покладений у гробі Син, Ісус Христос, звертається до своєї Матері, Богородиці, вселяючи їй у цей трагічний час надію: «Встану Я і прославлюся». Такий же безсловесний діалог провадять зі своєю згорьованою матір’ю троє замордованих братів Трофим’яків. Страшна картина була, коли прийшла старенька матір, яка стратила трьох синів – Трофим’яків Володимира, Йосифа та Івана. Два перші були жонатими, а Іван ще був хлопцем. Іван був страшно помордований. Нещасна матір вкладала мозок сина в черепа, все це вивиливала в свою хустину, і гіркенько ридала (Спогади Марії Віщук). В одному моменті, коли перед комісією станула старенька мати, міщанка Трофим’як, що зідентифікувала своїх трьох синів – які були фізичними працівниками й полишили жінок та багатьох дітей, – тоді навіть лікарі-чужинці зі зворушенням перестали працювати (Спогади Михайла Шкільника). Як і згадані брати, кожен загиблий промовляє до нас: «Хоча вороги хотіли, аби про мене забули, та «встану Я і прославлюся»… Через роки, через десятиліття, у Вашій пам’яті, у пам’яті громади». Проект «Перемишляни.80.Голоси» засвідчив про те, що про складні речі можна говорити по-іншому, а також про те, що у місті є люди, яку хочуть і МОЖУТЬ творити цей новий, якісний культурний продукт. Як автор ідеї та сценарію, хочу подякувати Марії Городечній, яка була голосом жителів Перемишлян, Ользі Гавінській, координатору проекту, Любові Домінчук, господині локації, директору історико-краєзнавчого музею, а також Михайлу Борбулевичу, Василю Рурі, Анатолію Шкляренку, які відповідали за технічну сторону проекту. Фотографії надав Марко Романяк. Дякую міському голові Олександру Зозулі за підтримку проекту. І наостанок! Присутність так значної кількості представників міської громади засвідчує, що місто потребує таких ініціатив. Місто потребує рефлексій над своїм минулим. Тому продовження буде…
Олег Дух
