Підлісна Ірина Андріївна народилася 29 січня 1966 року в с. Опліцько Радехівського району Львівської області. Проживає в с. Оглядів Радехівської міської територіальної громади. Працює педагогом-організатором Оглядівської ЗОШ І-ІІІ ст. та художнім керівником Народного дому с. Оглядів за сумісництвом. Здобула вищу освіту за спеціальністю вчитель української мови і літератури та зарубіжної літератури у Дрогобицькому державному педагогічному університеті ім. Івана Франка. Є активною учасницею літературного товариства ім. Осипа Турянського, мистецько-просвітницьких заходів, які проводить Об’єднання Публічних Бібліотек та сектор культури, туризму, молоді та спорту Радехівської міської ради. Неодноразово створювала радіопередачі та брала участь у творчих проєктах КП Телестудії «Радехів». Ірина Андріївна – майстер слова. Її літературні твори: чи то прозові, а чи поетичні, чарують, бентежать, переносять у дивовижний світ дитинства, примушують плакати та співпереживати. Мова винятково проста, щира, природна. Сюжети не надумані, а правдиві, особисто пережиті. З усього літературного доробку Підлісної І. А., можна виокремити твори воєнної та антивоєнної тематики, що є окремим і важливим розділом її літературної творчості.
Долі.
Несамовите ридання швидкої, що мчалася зі шаленою швидкістю, розривало мізки і не дозволяло їм остаточно відключитися… Десь далеко відлунювали незрозумілі людські голоси, які невдовзі зовсім стихли… Обважніле тіло летіло в нескінченному горизонтальному, а згодом у вертикальному тунелі, в якому спалахувало блискавичне світло, що подразнювало зорові рецептори. За мить тунель, що нагадував лікарняний коридор з ліфтом, розчинився у густому білому тумані, який повністю заслонив мої і так заплющені очі, обійняв тіло білосніжною пеленою, немов акушерка новонароджене немовля… З-поміж туману один за одним почали випливати чотири сірувато-білі силуети з такими знайомими обличчями. В них не можна було не помітити якогось таємничого хвилювання і болю. Вони метушилися біля мене, ніби хотіли, але не могли витягти з якоїсь страшної прірви. Спочатку я прийняв їх за ангелів і дуже злякався, що знаходжуся перед брамою небесного Отця. – Хлопчику, ти повинен жити! Чуєш?! Жити! Ти так потрібен там…
І найстарший з них у розпачі обхопив свою сиву голову рукою з трьома пальцями… Від побаченого я стрепенувся і закричав: діду, де ваші пальці? Він усміхнувся, подавши мені знак зберігати спокій і з легкістю відповів:
– Слава Богу! В тебе є раптом кілька хвилин, щоб познайомитися з тими, кого ти бачив тільки на фото. Так ти хотів знати де мої пальці? На Стрипі, дитино. На Стрипі…На Тернопільщині. Сподіваюся, що ти чув про Семиківську битву ? Розповім коротко, бо в тебе обмаль часу, щоб мене слухати. Мусиш повертатися назад – до своїх. Тож слухай. Було се у 1915. Я тоді служив у австро-угорській армії разом з поручником Петром Франком – сином самого письменника Івана Франка. У бою з московитами я дістав поранення в руку і зістався без пальців… Сивоголовий дід ще раз припідняв свою ліву руку, на якій виднілися рубці від вказівного і малого пальців, протягнув нею по голові, ніби прочісуючи свою пишну шевелюру, і мовчки пустив сльозу…
– Богу дякувати,- рука ціла , то й продовжував службу ще до 19 року. А потім живий і здоровий з войни додому вернувся і прожив ще мало не 93… Тоді ж мені лише 24 минуло, як і тобі. Война, правнучку, робить чоловіків дорослими, розуміючими і черствими. Война забирає життя, калічить тіло і душу… І ніхто тебе не вилічить з тої недуги, як сам себе не опануєш, як не зрозумієш, що найвище від усього є любов Бога до людини, а людини – до Бога і до ближнього..
І дід , вдячно усміхнувшись, перехрестив себе правою рукою і знову похмурнів.
– Розмаїтого пережив: дві войни, пожар і голод… А москаля таки не пережив!.. Давно простив одвічному ворогові і за пальці, і за землю, і за худобу, яку в мене до колгоспу забрав, і за здоров’я, яке положив у тім колгоспі… Одного не можу простити – смерті мого правнука Миколи. Певно в тому і криється мій найтяжчий гріх.
І по дідовому обличчю поволі скотилася тремтлива сльоза. Я побачив, як Микола обережно витер її, легеньким потиском за плечі підбадьорив нашого прадіда і, як колись, відкрито і щиро усміхнувся до мене, а згодом промовив до всіх.
– Пробачте, що несподівано вийшов з військового строю, що навічно залишив бойові позиції… Для мене війна закінчилася так швидко, як і моє життя, проте і на війні, і в житті довелося сповна спити із чаші терпіння і болю. Всього лише вісім місяців я захищав нашу українську землю від російського агресора на Сході країни і всього лише 40 років земного шляху відміряно мені… А я ж так мріяв зустріти Перемогу там, на Слобожанщині, погуляти по Французькому бульвару та в Саду Шевченка у Харкові, побувати на футбольному матчі на центральному стадіоні «Металіст»… Батьку, як же ж я ще хотів відвідати нашу з тобою Львівщину, вклонитися нашій маленькій батьківщині, зустріти там Великдень і досхочу посмакувати святковими наїдками хресної. Я ще так хотів напитися чистої джерельної води зі старенького колодязя, бо вона мала особливий цілющий присмак, який не можна сплутати з якимось іншим – наш рідний присмак. А найбільше – я хотів обняти свою голубооку красуню-донечку: поплакати у неї на плечі, покаятися… Не судилося…Куля руского брата пробила моє серце під Куп’янськом в передвеликодній тиждень. Хоча тоді весь світ святкував Воскресіння і моїй душі було так легко витати над землею. Кажуть, що я віддав життя за друзів своїх, що я герой, але для чого мені таке геройство, коли моя Україна в огні та руїнах, а мої побратими повертаються додому на щиті. Зустріло рідне Полісся і мене і прийняло моє тіло на вічне місце спочинку. Чи пробачу я колись свого ворога? Чи зможу забути зруйновані міста і села? А вбитих діточок і покалічених побратимів?.. Микола, який завжди був оптимістом і веселуном, сумно опустив очі. Закровоточила на його серці свіжа рана, і він, як маленька дитинка, схилив голову на груди свого батька.
– Сину, я завинив перед тобою – не допоміг нести важкий життєвий хрест, не вберіг тебе, не захистив… Та я горджуся тобою, як і своїм батьком і дідом, бо ви справжні чоловіки, які не стали осторонь, а прийняли виклик захищати свою землю, свій народ під чиїм би ярмом він не знаходився. А знаєш, мені теж у 20-ти річному віці прийшлося відчути гіркий присмак війни. Чужої війни. Ніколи не розповідав ані тобі, ані комусь іншому про ці події, бо хотів, щоб це було лише страшним сном. Не знав, чи маю цим гордитися, чи ставитись до цього з презирством. Не з власної волі, а з наказу совєтської армії, в якій я тоді, у 1972 році, ніс службу, нас, солдатів-строковиків, кинули розгрібати наслідки воєнного конфлікту в одній із арабських країн . Серед саперів-україніів був і я. Ніколи не зітреться з пам’яті гарячий африканський пісок, здетоновані міни і близько плюс 50 за Цельсієм… Після трьохмісячного теплового і морального виснаження ми повернулися додому у відпустку зі значними проблемами здоров’я, більшість – облисілими… Кістки кількох моїх друзів, що підірвалися на мінах, залишилися там… А за мене було кому ревно молитися тут, в рідній українській церкві. І батько Миколи вдячно глянув на свого батька, а той обхопив обома руками облисілу синову голову і цілував її цілував, зрошуючи слізьми. Долі. Долі батьків і синів. Які ж вони важкі, вистраждані, несправедливі!? Долі воїнів у кожному поколінні. Долі синів української землі – заручників правлячої влади. Які ж вони трагічні! Долі-рани, що ятрять і по смерті. Але ж вони писані самими небесами, тому й маємо приймати їх, як дарунок від Бога. Дарунок, що вчить любити своє і спонукає до прощення… Дід не міг довго плакати над сином, адже перед ним був я – його улюблений внук. І він, як завжди, делікатно, щоб не образити, промовив:
– Бережи своє здоров’я, дитино. Війна підкосила тебе ще тоді, у Дебальцевім і Вугледарі. Пригадую твій легендарний «Бандерштат», який у 2014 до смерті лякав москалів. Вони тоді добре за вами полювали – в сто тисяч доларів оцінювали кожного члена екіпажу. Пам’ятаю, як ти спершу хотів відімстити за смерть Володі і Богдана, а згодом – за все горе світу, до якого приклав свою брудну руку москаль. Молюся за тебе, хлопче, так, як колись за мене мої рідні. Молитви батьків берегли мене двадцятирічного у важкій воєнній дорозі від Білостока до Берліна. Цими ось ногами, які потім вкрилися варикозними виразками, я пройшов цілу Польщу і частину Німеччини. Не просто пройшов по бруківці чи тротуару – проповз по вибоїнах, водах і болотах . Сам розумієш – піхота… А перед очима і нині – червона від крові полеглих Вісла…Поле бою, вкрите тілами вбитих і поранених, що нагадували обгорілі і закривавлені снопи жита чи пшениці… Десь серед них під містом Репин лежало й моє поранене тіло, яке з цього пекла винесла сама Пречиста – моя опікунка від народження. Я завжди молився до Богородиці не тільки за себе, а й за мого друга дитинства Петрика, що в день мого поранення загинув, за брата, батьків, свою родину, за рідне село, рідну хату, за ту землю, яку орав і засівав, яка набилась у мої молоді, але порепані руки і п’яти, з якою я з’єднаний пуповиною – мою Україну. Молився, щоб Господь врозумив ворогів наших – тих, що вбивають, нищать, зневажають і ненавидять все, створене рукою Божою. Я пильно вдивлявся в обличчя свого дев’яностоп’ятирічного діда, який час від часу притулявся до моїх уст, ніби вдихаючи у мене повітря, відстежував кожен його порух, вслухався в кожне дідове слово… А коли торкнувся роз’ятреної рани на правому боці грудей, то зрозумів, що повертаюся з глибокого сну. Крізь легкий білий морок можна було розгледіти постаті ангелів, що нахилялися наді, мною. Але вже інших – земних ангелів.
– З поверненням! Як довго ви спали! То в яких краях довелося мандрувати?
– В краях, де правда і любов,- не вагаючись відповів я.
– І як там? Краще, як тут?
– Там спокійніше, а найкраще – в Україні. Жодна країна світу не зрівняється з нашою синьо-жовтою.
– Вам туди, де спокій, ще ой, як завчасу…
– Благословенні, хто там був і звідти повернувся…
– А як же ж ті, хто повернувся з війни?
– Ті теж благословенні… А я – двічі…
