Юрій Зілінський |Роман Льода |Денис Романець | Володимир Рудь |Андрій Наконечний |Василь Мандовський |День соборності України 2023р |Світлини міста Радехова до 1939 року |Світлини міста Радехова 1939 – 1990 роки |Пам’ятай майдан частина 3 |Пам’ятай майдан частина 2 |Пам’ятай майдан частина 1 |Світлини. Пам’ятай майдан 2014 рік |Радехівський пивзавод |Римо-католицький костел Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії |Юрій Зілінський | Оранжерея | Променад графським парком | Кіно на Радехівщині |
І.Білозір 2026
Василь Костишак
Роман Русило
Символічна могила Борцям За Волю України
Незабутній візит
14 -16 листопада 2025 року у м. Паневежис Литовської республіки відбувся грандіозний фольклорний фестиваль «Капельмаушіс», який є дуже очікуваною і популярною культурною подією для Литви. На запрошення мера Паневежського району Antanas Pocius гостями фестивалю стали вперше учасники з Радехівщини – народний аматорський вокальний ансамбль «Любисток» Народного дому с. Розжалів під керуванням п. Оксани Бойко. Делегацію очолила завідувач сектору культури, туризму, молоді та спорту Радехівської міської ради Світлана Єрмілова, яка стала членом журі цього престижного фестивалю.
Андрій Матусяк
25 жовтня 2025 року Радехівська громада провела в останню дорогу героя, жителя міста Радехова Андрія Матусяка. 20 жовтня 2025 року під час виконання бойового завдання у Харківській області стрілець-помічник гранатометника 2 механізованого відділення 1 механізованого взводу 1 механізованої роти 2 механізованого батальйону Андрій Матусяк отримав поранення не сумісне з життям. Йому назавжди залишилося 40. На передодні 24 жовтня 2025 року героя зустрічали біля банера Небесній Сотні та Мистецької Інсталяції Памяті що на площі Василя Стуса у місті Радехові. Місцеві священики здійснили чин поминального молебню . Численно зібралися радехівчани, побратими щоб віддати шану герою та підтримати в смутку родину. Стоячи на колінах, та схиливши голови в скорботі, коридором слави і шани радехівчани проваджали траурний кортеж до місцевого храму св. Миколая міста Радехова, де прощалися з героєм. Декан радехівський священик Юрій Михалюк виголосив прощальну промову. Андрій Матусяк народився 16 травня1985 року в місті Радехові. Тут навчався зош №1 міста Радехова. Далі навчання продовжив у коледжі в місті Шептицькому. Був доброю, люблячою дитиною для своїх батьків, мав багато друзів. Разом з дружиною виховували сина. В червні 2025 року був призваний до лав ЗСУ. Поховання героя відбулося, на місцевому цвинтарі з усіма військовими почестями згідно з військовим ритуалом під звуки гімну та залпу салютної групи. Слова вдячності герою від імені громади висловив міський голова Радехова Степан Коханчук.
Крок до співпраці
Андрій Габінет
Співпраця
Шановні друзі, хочу вам представити пісню
“ БИЛИ НАС ГРАДАМИ”.
Цю пісню написала моя дружина на основі моїх розповідей про те пекло, яке проживали ми всі , але не всі вижили. Слова цієї пісні були написані два роки тому. За цей період вона продовжувала творитись, плекатись та чекати свого моменту . І цей момент настав. В цьому лісі було багато втрачено близьких по духу людей, які назавжди залишили слід в нашій історії , але й назавжди залишились в серці і пам’яті кожного з нас. Серебрянський ліс не схожий на жоден інший! Він був місцем боротьби , сили, мужності та відваги. Мої побратими будучи в триденному оточенні, немаючи навіть краплі води не втрачали бойового духу, відбивали штурм ворога , тримали стрій і боролись до останнього. На жаль, деякі з них до останнього подиху… Але я впевнений, що вони продовжують бути поруч з нами. Бо коли смерть дивиться в очі , я відчуваю, що їхні душі, як броня, яка стоїть перед нею. Дейнека Руслан уродженець міста Радехова.
29 серпня 2025 року — День пам’яті захисників і захисниць, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.
“Від коду громади – до коду нації”
Презентація Шептицького району від Радехівської громади м. Львів.2025
День Героїв 2025
Андрій Березяк
Ліга юнацького боксу 2025
Богдан Ковалик
08 квітня 2025 року у Донецькій області помер наш земляк, житель села Обортів, солдат резерву 42 запасної роти – Ковалик Богдан Зіновійович, 01.06.1984 р.н.
Червона Калина
Ігор Матіящук
29 березня 2025 року у Рівненській обласній лікарні ім. Ю.Семенюка помер наш земляк, стрілець номер-обслуги 3 відділення охорони 1 взводу роти охорони, старший сержант – Матіящук Ігор Стахович.
Чи якість нашого життя залежить від кількості прожитих років на цьому світі? 70 років від дня народження народного артиста України ІГОРЯ БІЛОЗІРА.
Богдан Горбачук
Олександр Мартинюк.
17 січня 2025 року, помер наш земляк, захисник України – Мартинюк Олександр Ігорович, 17.09.1969 р.н.
Василь Ференс
З Новим роком. Міський голова Степан Коханчук
Ми не втомилися допомагати.
Максим Майстренко
3 листопада 2024 року від важкої хвороби відійшов від нас ще один наш Захисник, житель міста Радехів — Майстренко Максим Андрійович, котрий народився 11 грудня 1974 року в м. Павлодар (Казахстан). Максим Андрійович був мужнім танкістом, який пройшов нелегкий шлях від початку війни. У квітні 2014 року його мобілізували, і він став частиною АТО. В кінці серпня того ж року Максим потрапив в полон до ворога, де перебував до 26 грудня 2014 року. Після повернення додому Максим продовжував боротьбу, але вже з недугою, і його стійкість була такою ж незламною, як і на фронті. Він був прикладом мужності, сили духу і відданості своїй Батьківщині. Висловлюємо щирі співчуття родині та близьким, а також усім, хто мав честь знати цього Захисника.
Станіслав Проказюк
3 листопада 2024 року, внаслідок важкої хвороби, помер наш земляк, захисник України, молодший сержант – Проказюк Станіслав Вікторович, 28.03.1991 р.н. Висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким, друзям та побратимам Воїна. Він залишиться у наших серцях назавжди як приклад мужності, патріотизму та відданості Батьківщині.
Справжня історія. Герой України Юрій Жуковець.
Володимир Федорович.
Військово – патріотичний вишкіл.
Олександр Дибайло
Він не був просто воїном, він був сильним воїном. Артем Крикун
Тут можна стати Олімпійським чемпіоном. Ігор Курсін.
Один день творить історію. День Героїв 2024.
День Вишиванки2024.
Благодійний захід у ресторані”Наша куховарня”
Сергій Кондратюк.
Благодійний захід у ресторані”Наша куховарня”
Тарас Коць
Благодійний фонд “Рокада” в Радехові.
Володимир Носаль
115 річниця від дня народження Степана Бандери
Перший публічний показ макетів .
Різдвяне привітання міського голови Радехова Степана Коханчука
Микола Драган.
Шаховий турнір в Радехові
Петро Хорош.
Тарас Коляда
Роман Самборський
Мар’ян Сохович
Пам’ять повинна бути живою.
День міста Радехова 2023. 550 день війни.
Герої нашого часу
Роман Яблонський
Ярослав Мазник.
День міста Радехова 2022
День міста Радехова 2021
День міста Радехова 2019 рік
День міста Радехова 2018 рік
День міста Радехова 2016 рік
День міста Радехова 2015 рік
День міста Радехова 2012 рік
День міста Радехова 2011 рік
День міста Радехова 2010 рік.
День міста Радехова 2009 рік
День міста Радехова 2008 рік
День міста Радехова 2007 рік
День міста Радехова 2004 року, був особливо знаковим для історії міста.
Освячено храм св. Миколая Мирликівського, освячено пам’ятник знак на вїзді у місто зі сторони Львова, відкрито Народний історико-краєзнавчий музей радехівщини. Завершилися урочистості концертною програмою на міській площі Василя Стуса та святковим феєрверком. “Свято міста заслуговує на те, щоб ми поважали один одного. Це є можливість відчути на собі це велике збагачення християнської культури. Коли ми сприймає один одного позитивно, це є фактор нашого повноцінного життя”. Благословив свято Преосвященніший владика Сокальсько-Жовківської єпархії Михаїл Колтун. Свято яке робить усіх нас щасливими.
День міста Радехова 2003 рік
День міста Радехова 1999 рік
День міста Радехова 21-22 серпня 1999 року. В перший день відбулися урочиста академія, та конкурс “Міс чарівна радехівчанка”. Другого дня по завершенню Божественної літургії у місцевому храмі, від міської ради радехівчани урочистою ходою пройшли вулицями міста до міського стадіону де відбулося святкове дійство. Так було започатковано святкування дня міста Радехова.
Короткий історичний нарис про назву міста, та події в центральній частині Радехова.
За матеріалами спогадів та історичних видань Зіновій Твердохліб
Велика християнська держава, до якої входила наша територія з 627 року мала назву Біла Хорватія. У VIII столітті поселенці цієї місцевості належали до Бужан (Дулібів), (І. Дік) та прикордонної території Білих Хорватів і Білосербів (С. Семенюк). Жителі Радехівщини, як окраїни Червенської землі в Дулібії на той час, ймовірно, належали до різних племен, яких тоді арабський дослідник Аль-Масуді називав у своїх спогадах узагальненим «Valinana», тобто, Волиняни, а віддаль по прямій від території нашого Радехова до містечка Червен (головний центр Дулібії) була такою, як тепер до Львова. Червен знаходився за десяток кілометрів від поселення Лащівка (тепер Лащув, територія Польщі), яке заснували місцеві володарі Лащі і, пізніше, вони також стали власниками Радехова. Буськ (в давнину – Бужеськ), також входив у ті часи до території Червенських земель. 
У давніші часи Волиняни були язичниками. Їх називали ще словенами і вже до хрещення Русі почали називати русинами, адже тут, на Червенських землях була Червона Русь. Про це свідчать історичні документи та археологічні знахідки. Перше поселення у центральній частині теперішнього міста Радехова виникло тут завдяки зручному розташуванню захищеної лісами території, обабіч якої із джерел витікали дві місцеві річечки. Одна з них мала назву Мочуля і щовесни текла з урочища Хороще, аж з-під Станинського горба ( ще століття тому на Мочулі Радехівські християни освячували воду на Йордань), а інша, брала початок зі ставків коло панського фільварку і текла понад теперішню вул. Криничну (найстаршу вулицю Радехова) під містком на вул. Лопатинській, перетинаючи окраїну вул. Лукової . Річечки, впродовж століть живили озеро, а згодом і болото, яке я згадую (як і багато радехівчан) ще з сімдесятих років минулого століття. За довгий період тут відклався метровий шар торфу. Звідси формувався Радехівський потік (Острівка). З південного боку «озера-болота»(за теперішнім басейном), нещодавно археологічна служба області позначила на карті територію, яка буде ще досліджуватись, адже тут викопуються артефакти з поселення давньоруських часів. 
На цій території віднайдено багато залишків керамічного посуду, а в 1974 році в меліоративному рові біля болота я знайшов уламок односічного меча. 
Той факт, що поруч зі Щуровичами, Стояновом, Бужеськом, Олеськом, Бродами, Добротвином та іншими топонімами на старих картах не позначено Радехова не означає, що тоді такого поселення не було. Артефакти знайдені тут свідчать про заселення території впродовж тисяч років.
В 1972 році в місцині будівництва теперішніх нових очисних споруд мною було знайдено крем’яні скребки та наконечники стріл, які можна віднести до часів неоліту. Про таку ж стоянку в районі старого сміттєзвалища у своїх записах згадує Іван Дік. Мабуть, у ті давні часи, поселення, назване пізніше Радеховом, не відігравало значної економічної та політичної ролі в житті краю та й розташоване воно було у той час збоку від головного торгового шляху, так званого Княжого, або Волинського шляху з Лучеська до Леополіса, який проходив через межу Радехівської землі в урочищах Переволоки, Хороще.
Щодо назви населеного пункту «Радехів», зауважу, що тема походження її ще недостатньо вивчена і потребує глибшого дослідження та висвітлення окремо. Є ряд різних версій походження назви Радехова. Наше поселення з часом називали Радихів (Ратихів) з наголосом на першому складі. Версія походження назви від того, що в цій місцевості можна було заховати «ратних людей», може бути поруч із версією, яка пояснює, що тут радо ховалися від ворогів. У старих документах, як і тепер, була назва «Радехів». З такою назвою на давніх Червенських землях було не одне поселення, а з однаковим коренем слова їх є досить багато. На мій погляд, назва «Радехів» має значно давніше походження, аніж ми сьогодні припускаємо і її, вірогідніше, слід пояснювати від значення ще язичницького змісту слова, (чи кореня в слові) «ра», або «рад». Львівський історик Василь Лаба пояснює назву Радехова хорватським походженням, вказуючи на слово «раділіца», що означало бджола. Галицький історик Мирон Кордуба пояснює виникнення назви від імені Радек, і вказує, що слово «радь» у язичників означало «швидкий». Можливо, він заснував поселення. Так вважають і польські історики, пояснюючи походження назв своїх поселень від імен Радзєй, Радзіх та ін. Антропонімічне походження назви, на яке посилаються й сучасні автори, можна вважати маловірогідним, адже не могли майже в однаковий період заснувати три особи з однаковим іменем свої поселення під назвою Радехів, а їх на території давньої Хорватії і Дулібії (Руси – України) є аж три і ще є старе село Радейовичі . А ще ж є з подібним коренем топоніми Радванці, Радивилів, Радомно, Радомишль, Радошин, Радовичі , Радошинка, Радча, Радижеве, Радиславка, Радихівщина, Радів, Радове, Радохоничі, Радужне, Радухівка, Радошівка (в Україні), Радзенцин, Радостів, Радечниця, Радориж, Радавець, Радавчик, Радомірка, Радлін, Радче, Радовець, Радків, Радзанув, Радзеюв, Радванувка (Люблінське воєводство), Радече (Словенія) та інші. Я не виключаю й сакрального походження цих топонімів. У давньому Єгипті поклонялися Богу «Ра». В язичників шумерів серед десятків різних ідолів не було жодного імені, в якому був би склад «Ра», чи «Рад», але західні слов’яни на території нашої Русі поклонялися Богу Радегасту (Сварогу). Можливо, у давніх поселеннях були статуї і храми Радегаста. Кам’яний Радегаст сьогодні стоїть у Чехії, як пам’ятник поклоніння місцевих слов’ян цьому божеству .
Корінь «-рад-», як складник слов’янського двочленного топоніма утворився в прадавніх словах, які у ті прадавні часи могли мати різне значення. Та все ж, про що повідає слово «Ра-де–хів» ми ще достеменно не знаємо. Вважаю, що походження топоніму «Радехів» потребує дальшого дослідження лінгвістів та істориків. То ж, дальше, повернемось до нашої території у християнські часи. В XIII столітті невеличкий Радехів входив до Галицько-Волинського князівства і, тоді, озброєні загони польських, угорських та литовських феодалів неодноразово спустошували поселення, а з половини XIV століття Радехів, як і інші навколишні населені пункти, був загарбаний Польщею. Цікавою і нелегкою була історія Радехова, у якому тоді проживало кілька десятків родин. Перша письмова згадка про поселення походить з 1472 року, коли Радехів мав статус, як «Wieś ziemiańska» – село, де проживали переселені сюди вільні люди, не дуже багаті шляхтичі і селяни, що вступали у королівські війська. Вільні «ziemiany» зобов’язані були служити у війську. В той час дідич Радехова збирав лановий податок і сплачував його від села воєводі Белза. В подальшому податок збирали спеціально призначені поборці під керівництвом земського шафари, тобто старшого збирача податків.
Зроблені в книзі записи можуть свідчити про те, що у Кривому та Середпільцях на той час оброблялося значно більше землі, або ж у селі вільних зем’ян Радехові було зовсім мало феодально залежних селян, з яких можна було брати грошовий земельний податок, відповідно до рішень Сейму. Як і в княжі часи, з початку XVI ст. до половини XVII ст. десятки разів Радехів був пограбований і знищувався татарською ордою, польськими та московитськими військовими загонами. В тридцятих роках шістнадцятого століття була спалена церква і більшість будинків. За королівською люстрацією видно, що найбільшим прошарком населення були, так звані кметі, що сплачували основні податки. Також була категорія загородників, які поділялися на тих, що мали ріллю і тих , що не мали її. За люстрацією 1515 року загородників у Радехові ще не було. З розпадом дворищ кметів з часом все більше ставало загородників, які не могли прогодувати родину з землі і шукали інших заробітків. Серед селян був прошарок ремісників, челядь двірська і фільварочна. В 1529 році центральну частину Радехова мешканці огородили оборонним земляним валом. Панщину для селян у Радехові запроваджено в 1543 році. Татари багаторазово руйнували і дощенту знищували Радехів у 1578 і в 1621 роках. (А. Яблоновський «Zrudla dziejowe»). В 1629 році радехівчани підняли бунт проти панського свавілля і високих податків. У 1634 році російські солдати пограбували багатьох мешканців Радехова. Після польсько-російської війни у Радехові була «морова пошесть», а також, інфекції дуже поширились після Берестецької битви у 1651 році. На той час у селі залишилось всього чотири десятки цілих будинків. Тиф і холера повернулись сюди ще й через триста років, у часи Першої світової війни. Інфікованих померлих не ховали на загальному кладовищі, а відводили для цього окремі місця. В селах Радехівщини люди пам’ятають про такі місця поховань. У Радехові одне з таких місць було в східній частині урочища, яке називали Шатихою. У 1711 році була збудована нова церква на місці згорілої. В 1726 році Радехів викупляє собі у власність генерал-майор королівської кінної гвардії Вільгельм Мєр (Майєр) (1678 – 1758) З того часу почався швидкий розвиток поселення і перед 1730 роком центр Радехова отримує статус міста а окраїнні вулиці з присілками залишаються як село Радехів з окремою управою. На родинному гербі власника міста був напис: «Важкість ламаю терпеливістю». В 1775 році на місці старої вілли Лащів, у панському саду, син Вільгельма Йозеф Мєр (1726 – 1808) будує класицистичний палац, який двічі перебудовувався.
Радехів на карті в 1770 –ті роки.
Карта центральної частини Радехова з палацом графа Мєра. 1882 рік. Після його кількарічного клопотання у Радехів зі Станина переноситься римокатолицька парафія і з 1775 року, починається будівництво костелу св. Анни (з 1828 року, після завершення будівництва він отримав назву «Непорочного зачаття Діви Марії»). Інформація, подана Іваном Діком щодо замку побудованого у Радехові, як і мережі підземних ходів не є достовірною, про що свідчать ряд фактів перевірених мною.
Схема підземних ходів у центральній частині міста, яку склав Іван Дік. Замком у княжі часи, та й пізніше, радехівчани називали панський двір і палац, огороджений ровами та земляними валами, які з часом були засипані і розгорнуті. Європейські історики склали карту замків України з княжих часів і в тому числі показано Радехівщину. Є інформація, що у 1776 році міський магістрат діяв на основі Магдебурзького права, хоча маю підстави вважати, що багаті мешканці Радехова вже з половини 15 століття жили в умовах німецького і польського права і окремі мешканці сплачували менше податків, затвердили герб міста і слабше залежали від Белзького воєводи. Згодом, вже були утворені громадські адміністративні органи та місцеве самоврядування, що не стосувалося юдеїв та бідного сільського населення Радехова, яке мало своє правління, але відбувало панщизняні повинності, було закріпачене і терпіло знущань від польської влади. В 1782 році австрійською владою було скасовано підданське невільництво. Зрештою, застосування Магдебурзького права у Галичині було припинено з 1786 року. На той час у центральній частині міста було всього десяток цегляних будівель та два десятки дерев’яних будинків навколо ринкової площі. З 1783 року почав діяти указ про обов’язкове будівництво цегляних будинків і у місті почали виробляти цеглу. Але є підстави вважати, що ще раніше у місті було збудовано не замок, а дерев’яну ратушу, яка на мою думку (співставленням сучасної карти міста та карт 200-річної давності) знаходилась на місці теперішнього готелю і поруч було ще дві будівлі громади, або ж приватні. Вони стояли східніше від центру ринкової площі оточеної з трьох сторін дерев’яними будівлями торгових людей. Про те, що у місті була ратуша може свідчити зображення символічної ратуші з прапором, як позначка містечка Радехова на карті Галичини і Лодомерії виготовленої в кінці 18 століття. У ті часи ратуші у містечках Белзчини, зазвичай, розташовували трохи зміщено від середини заболоченої торгової площі. Окрім палацу, на центральній площі були в той час три будівлі з цегли: найстаріший будинок суду (тюрми), будинок торговий пана Грота (навпроти теперішньої дерев’яної церкви і реконструйований пізніше будинок колишнього бровару. 
Один з найстаріших будинків центру міста. З утворенням Австро –Угорської імперії Радехів був у складі «Королівства Галичини і Лодомерії» і почав розвиватися як торгівельне містечко, а в центрі міста, як і сьогодні на великій торговій площі кожен другий четвер, (пізніше – щопонеділка) функціонував ринок. В 1791 році було відкрито першу початкову школу у місті. В 1845 році є згадка що селяни Радехова почали бунт проти знущань панських службовців та посесорів. У 1848 році було скасовано панщину. Лише у 1851 році приїхала у місто комісія і почала роботи з оформлення документів щодо звільнення селян від панщини. Призначено громаді відкуп від панщизняних повинностей в сумі 61 тис. форинтів. 13 квітня 1920 року в Радехові сталася велика пожежа. Згоріло 120 будинків і 180 родин залишилося без даху над головою. Вигорів критий павільйон «Радехівський базар».
Орієнтовно, в 1923 – 1925р.р. міська влада реконструювала і добудувала торгівельний павільйон «Радехівський базар», який функціонує дотепер. «Око всевидяще» на фасаді «Радехівського базару». 1936 рік. «Око всевидяще», є гербом міста і, як католицький християнський символ в 1928 році було зроблене на фасаді Лопатинського костелу. Цей символ, як і сваргу забороняють московити ще з часів їх великої тартарії, а на наших землях він використовувався ще в дохристиянські часи.
Серед старих будівель міста, тепер, для нас найважливішою в історичному і духовному плані, поруч з старою церквою, є будівля Українського Народного дому, який зведено в 1912р. українцями за проектом Івана Левинського. Проте, історію цього унікального будинку і події, пов’язані з ним потрібно висвітлювати більш детально в окремому матеріалі. Найдавнішими цегляними спорудами, які залишились в території визначеної тепер міськрадою для дизайнерської реконструкції першої черги центральної частини міста і, які мають історичну цінність можна вважати будівлі: міської тюрми (тепер –пенсійний відділ, магазин підприємця В. Шпака), реконструйована будівля земельного відділу, приватні заїжджі двори, броварня (відділ освіти), теперішній готель, торговий дім навпроти церкви (південно-східна частина ринкової площі), приватний дім лікаря Мільграма (міськрада), приватний перший триповерховий дім адвоката бургомістра Радехова Станіслава Цісика (стара пошта), будинки урядовців (музей , будівля соцслужби, будинок де проживала сім’я Іванових), «жондувка» – будинок для гостей – урядовців (тепер – комунальна служба), будівля польської суто національної кредитно-позичкової спілки взаємодопомоги Францішка Стефчика (тепер – дитяча лікарня). Особливою пам’яткою цієї частини міста є парк графів Мєрів–Бадені з кам’яною огорожею і частиною недоглянутої металевої огорожі та оранжереї. У парку, поблизу будівлі графської кухні залишився давній продуктовий підвал, (тепер – бомбосховище), де зберігали впродовж року м’ясо та інші продукти. Залишилась сторічної давності тесана кам’яна бруківка під шаром асфальту на ринковій площі та старі дороги, викладені гірським каменем і тротуари з цеглою «на ребро». У торговому залі будівлі райспоживспілки (між міськрадою та старою поштою) на першому поверсі підлога була викладена з чорно-білої плитки з узором ромбічної форми. Ця керамічна плитка є залишком від підлоги палацу Бадені, яка була використана в п’ятдесятих роках з руїн палацу.
Символічні ромби були на гербі Мєрів-Бадені , на підлозі палацу та костелу і залишилися тепер у гербі Радехівщини. У 1785 році Радехів-місто вже нараховувало 84 будинки, а в тому числі в центральній частині – 35. Тут проживало на той час 280 жидів та 235 християн. У 1820 році Радехів-місто вже налічувало більше 200 будинків. У 1845 році селяни Радехова почали бунт проти знущань панських службовців та посесорів. Навесні 1848 року на ринковій площі перед містянами і селянами Радехова урядники міста зачитали указ цісаря Фердинанда 1 про скасування панщини. Призначено громаді відкуп від панщизняних повинностей в сумі 61 тис. форинтів. 
В 1868 році у місті будується нова синагога по вул. Підгай. та кілька різних допоміжних ритуальних будівель для юдейської громади у центральній частині міста. Головна синагога (1868) рік. 
Ритуальна будівля для проведення шхити біля мікви по вул. Л. Українки (фото 2008 рік). В травні 1898 року в Радехові на 50–річчя скасування панщини українцями було встановлено хрест. Місце його встановлення до сьогодні не вияснене. Після побудови дороги в 1898 році Радехів-Львів з твердим покриттям на Бургхардівці при дорозі було встановлено фігуру Божої Матері з написом «Modl sie za nami». З теперішнього «п’ятачка перед костелом» щодня курсував кінний поштовий транспорт (фіакр) до Львова. В 1908 році побудовано Польський Народний дім, тенісні корти, польську лазню та завершено будівництво ряду державних службових та житлових будівель, розпочато проект створення залізниці Львів-Радехів–Стоянів, яку відкрито в 1910 році. Як вже було згадано в 1912 році збудовано Український Народний дім.
Завдяки старанням маршалка Галицького Сейму Станіслава Бадені у 1912 році Радехів стає повітовим центром. В половині жовтня 1912 року митрополит Андрей Шептицький разом з єпископами всіх інших конфесій, депутатами Сейму, міністрами, представниками цісаря прибувають до Радехова на похорон затятого ворога москвофілів, громадського діяча, члена Палати панів австрійського райхсрату, доктора права і філософії почесного громадянина багатьох міст Галичини графа Станіслава Бадені. З початком Першої Світової війни, наприкінці серпня 1914 року на ринкову площу міста в’їхали російські війська, донські козаки. Напередодні всі урядові установи міста були вивезені до Львова. В 1915 році у місті черговий спалах тифу і холери, великі втрати населення, пожежі. Парафіяни прогнали з міста проросійські родини і священика. Зазначу, що тоді з Галичини до Росії виїхали більше шести десятків промосковських священиків, які служили в наших і московських церквах. Тоді ж було пограбовано і згоріло ряд церков у краї. В серпні москвофіли під час грози вчинили в місті підпал церкви св. Миколая. Всього за час військового періоду було спалено п’яту частину житлових будинків міста. Пожежам не змогли дати ради добре зорганізовані вже 1912 рік добровільні пожежно-руханкові товариства «Сокіл», «Січ», а згодом і «Луг» Австрійська влада арештовувала промосковських членів польських родин, перепало й активістам українського національного руху . Орієнтовно, в 1916 році біля військового шпиталю по вул Лопатинській було встановлено і освячено фігуру св. Антонія. У 1918 році радехівський парох доктор філософії о. Володимир Пелліх організував відбудову нової каплиці святого Миколая з трьома куполами (тепер – стара церква). 2 листопада на чолі делегації радехівчан він перейняв владу від австрійського старости. Відбулися вибори міського і повітового уряду УНР. Відновили роботу всі установи Радехова. 21 травня 1919 року теперішньою «стометрівкою» польська армія вступила у місто, а 13 серпня 1920 року центр міста був обстріляний дивізіями артилерії Будьонного і увечері, після відходу поляків, більшовицький командарм виступив на ринковій площі перед жителями міста із зверненням про підтримку від місцевого населення. Після короткого урядування більшовики відступили і в середині вересня 1920 року центр міста знову зайняли польські війська. В 1927 році у центрі міста була одна аптека і два горілчаних магазини.
В 1931 році у місті вже було 712 дворів і 5440 жителів. Перед другою світовою війною у центрі міста було 4 готелі, 4 ресторани і багато жидівських шинків. Та заїжджих дворів. Українці від товариства «Просвіта» відкрили в 1930 році книжковий магазин, який збудували на території, що належала церкві св. Миколая (фото 19).Фото 19. Перший український книжковий магазин у Радехові (фото 2000рік.) З початку 30-их років у Радехові почала діяти Організація Українських Націоналістів. Через українські крамниці та на ринку члени молодіжної ОУН поширювали в центрі міста листівки. В 1939 році завершив будівництво і відкрив у місті по вул Криничній приватну лікарню Роман Мотлюк, яку відібрали восени совіти.
Від початку вересня 1939 року, після нападу Німеччини на Польщу, усі заїжджі двори в центрі міста та маєток Бадені були переповнені втікачами з Польщі (військовими та цивільними, навіть високими урядовцями).
У перші дні війни у місті польська поліція почала арештовувати активних українців, яких вважала своїми ворогами, але за кілька днів польські урядовці міста були розгубленими від поразок своєї армії і втікали з іншими на Румунію та Угорщину. 19 вересня 1939 р. через вул. Підгай (ім. Б. Хмельницького) на ринкову площу в’їхали кіннотники червоноармійці. Частина москвофілів радо зустріли їх. Тепер вже нові окупанти розпочали арешти інтелігенції та патріотичних мешканців міста. В 1940 році було націоналізовано всі приватні крамниці і виробництва. Почалась організація колгоспів та МТС у місті, розпарцельовано землю. В Радехові організовано колгосп і примусово влада записувала до нього мешканців міста, (в 1961 році колгосп реорганізовано у радгосп). Від міської землі до навколишніх колгоспів відділили історичні землі Радехова і присілки, чим значно зменшили територію, яка раніше належала місту. На копії австрійської з 1844 року карти м. Радехова , виготовленій Іваном Діком в 1974 році наш краєзнавець записав майже усі відомі на той час мікротопоніми урочищ і територій, які належали місту до Другої Світової війни
Картосхема і список мікротопонімів земель Радехова Івана Діка. Перед початком війни радехівчани знали про приготування німецьких військ до наступу, як і радянських до оборони. 23 червня 1941 року в Радехів вступили німецькі танки. В цей день біля вокзалу німці розстріляли біля десятка радехівчан. У місті створено українську районову раду, міську управу і поліцію для підтримання порядку, до якої було введено членів ОУН за дорученням повітового проводу ОУН, (до кінця року вона стала поліцією під прямим німецьким управлінням, а частина українців перейшла у підпілля). У неділю 13 липня у центрі міста українська влада організувала свято на честь проголошення Акта відновлення Української самостійної держави 30.06.1941р. На це свято до міста приїхало до 6 тисяч гостей, які були на службі Божій і велелюдно було навколо церкви св.Миколая. Потім, процесією інтелігенція і гості міста пройшли до Українського Народного дому де було урочисто Романом Мандрикою (надрайонний провідник ОУН) зачитано Акт відновлення Української держави, а новопризначені урядовці склали присягу на вірність українському народові. Згодом, українські органи влади у місті були розпущені німцями і з 1 серпня фашисти заново організували своє адміністративне управління на чолі зі своїми керівниками, які послуговувались місцевими перекладачами. Центр міста патрулювала створена «Українська допоміжна поліція». В лютому 1942 року у центрі міста, в жидівському кварталі було створено гетто. На ринковій площі в базарні дні оголошувались звернення фашистської окупаційної влади до міщан. В гетто зібрали усіх мешканців міста з навколишніх вулиць жидівської національності, які залишились на той час у Радехові. Також сюди звозили їх і з ближчих містечок та сіл. За переховування у підвалах німці розстрілювали. Частину представників жидівської громади було розстріляно, а частину, колоною під конвоєм, теперішньою «стометрівкою» та по вул. Витківській доправлено на залізничну станцію для перевезення на захід в концентраційні табори влітку 1942 року. Геноцид тисяч євреїв міста було завершено фашистами восени. Через рік у місто в’їхали батальйони армії Власова, які виконували розпорядження окупаційної влади і знущалися з місцевого населення. Частина військових розселилися у порожні будівлі жидів. В той час на заклик записуватись до дивізії СС «Галичина» відгукнулось багато хлопців і дівчат з міста і Радехівщини. Реєстрацію дівчат та хлопців до вступу у дивізію організували в палаці графа Станіслава Генрика Бадені, який на той час перебував в родинному обійсті давніх друзів його сім’ ї Шептицьких у Корчині поблизу Кросна (Польща) і 28 липня 1943 року після хвороби там помер. До 13 липня 1944 року німецькі урядові установи виїхали з міста, також покинула місто більша частина мешканців, переховуючись у лісах та подалі від лінії фронту залишились тільки війська для оборони. 14 липня радянський артилерійський обстріл та бомбардування авіацією нанесли шкоду будівлям центральної частини міста. Артилерійський обстріл міста і бої з військами німців тривали ще 16 липня. Було знищено палац графа Бадені, перекриття синагоги і зруйновано багато власних будівель жителів міста та комунальних будинків, у яких до війни жили жиди і поляки. Взимку і до літа 1944 року через Радехівщину проходили сім різних радянських партизанських загонів, які мали свою розвідку та донощиків на території міста і вели тут боротьбу, головно, з УПА та місцевим населенням, що підтримувало повстанців. З відходом фронту для окремих з партизан радянська влада виділила посади та кращі будинки міста, у яких раніше мешкали жиди і поляки. До осені 1944 року в центрі Радехова було поселено багато військових Радянської армії, які потім виїхали за фронтом, а у місті залишився військовий гарнізон. Перед новим 1945 роком у місті сталася неординарна подія. В суботу 23 грудня 1944 року Радехівський підрозділ НКВД потерпів поразку від бійців УПА в Пукачівському лісі, втративши 12 людей. Після чого почались активні виїзди НКВД на облави у ближчі села. 24 грудня в Пиратині схопили 7 повстанців, а 25 грудня у Синькові трьох стрільців УПА, яких доправили у Радехів. Опісля, підрозділ НКВД схопив неподалік межі з Горохівщиню німецького парашутиста, українця, який нібито був підготовлений для диверсійної роботи і закинутий до нас зі заходу. Відношення до підрозділів УПА нашого району він не мав. Але, щоб залякати місцеве населення, після безрезультатних допитів бранця, керівництво Радехівського НКВД вирішило провести привселюдну страту його у місті на ринковій площі. Страта через повішення відбулась у четвер (базарний день) на торговій площі. За даними розвідки УПА нова влада не дозволяла знімати труп з ешафота три дні, після чого він був забраний звідти і, як невідомий, не відомо де похований. Старожили розповідали, що перед стратою він вигукнув: «Слава Україні!». У 2008 році ми з працівниками міськради символічно висадили на площі, неподалік місця страти, червону калину і дуб, які ростуть там до сьогодні, а біля кафе владою 27. 01.2013 року встановлено пам’ятник «Ангел охоронець» на згадку про цю подію. По війні почалась відбудова міста. З 1944 по 1951 рік в місті проживало 120 працівників НКВД і в т.ч. 20 офіцерів та десятки «стрибків». Окрім начальника усі ходили одягнені у цивільний одяг. Органами НКВС та партизанами, які залишились і сексотами було вистежено і винищено борців ОУН – УПА та тих, хто надавав їм допомогу. Багатьох репресовано та вивезено на заслання. В неділю 27 квітня 1945 року у місті відбувся бій чотирьох сотень УПА з окупантами, результатом якого стало звільнення з тюрми більше 200 бранців, яких влада мала відправити у Сибір. Збройна боротьба загонів ОУН – УПА проти окупантів тривала на Радехівській землі ще до 1953 року. В 1944 році одним з кроків нової влади було створення шляхово-ремонтної організації, яка почала ремонт доріг у місті. В 1945 році за рішенням виконкому радехівський костел було передано військовій частині для використання, як військовий клуб. В 1947 році у Радехові проживало 5400 мешканців, з них половина не корінних радехівчан, які поселились у центральній частині міста. Вже до 1949 року у будівлі пошти встановлено комутатор телефонного зв’язку з більш ніж 100 абонентами та радіоретранслятор, де працювали особи, які мали допуск від спецорганів. В 1952 році було покладено перший асфальт від «стометрівки» до будинку міліції. До 1955 року в місті виробляли енергію дві генераторні електростанції (одна з них, ймовірно, з паровим приводом, у будівлі, що є на території парку і використовувалась пізніше під спортзал школи). В 1952 році влада почала впорядковувати центральну частину міста. Навесні було висаджено по вулицях і в парку 800 дерев (переважно тополі), 2600 кущів (граб та ін.), поставлено 20 бетонних квіткових ваз, 2 скульптури, 20 лавок і другий пам’ятник Сталіну. З 1952 року силами всіх міських організацій по 1962 р. велись роботи будівництва і благоустрою міського басейну на місці болота, з якого брав початок Радехівський потік (Острівка). В 1958 році багато радехівчан отримали роботу на авторемонтному заводі. В цьому ж році відкрито аваційний маршрут сполученням Радехів – Львів тричі в день літаками ПО-2 і ЯК-12. В 1967 році було розгорнуто бульдозерами руїни будівель палацу Бадені, знято навколишню металеву огорожу з метровим цоколем.
Руїни палацу та огорожа. На місці подвір’я маєтку вирили котлован уклали фундаментні блоки і в наступному році збудовано будівлю райкому партії та райвиконкому. Тоді ж, було вивезено на дороги та «на цеглу» стару частину цегляної паркової огорожі. В 1968 році місцева влада придбала кам’яний пам’ятник Т. Г. Шевченку (скульптор В. Одрехівський), який кілька років зберігали на подвір’ї середньої школи біля актового залу прийнявши рішення виконкому №183 від 05.05.72 року про державну охорону як пам’ятки культури під охоронним номером 1116. А, лиш у 1974 році, пам’ятник встановили у міському парку, який перейменували на парк ім. Т. Г. Шевченка (раніше графський парк називали імені 300-річчя возз’єднання України з Росією та ім. Б. Хмельницького) на місце, де попередньо стояв пам’ятник Сталіну і Лисенку, а в 90-их, з ініціативи депутатів міськради, але за кошти кандидата у «верховні» депутати Володимира Кожана перенесли на центральну площу міста, попередньо «одягнувши» в бронзу.
Пам’ятник Т. Г. Шевченку в парку 1980 рік. В 1971 році було знесено будинок піонерів, побудований з двох хат репресованих родин з Вільки Сушенської і восени вирито котлован під новий будинок культури. Навесні 1972 року тут було знесено ще три житлових будинки, ритуальну шхиту, яку в шістдесятих викристовували, як конюшню дитсадка і на тому місці було розпочато, а в 1976 році завершено будівництво будинку культури. Поліклініку збудували в 1981 році і її будівля частково займає місце, на якому був зруйнований костел та захоронка. В 1991 році, лівіше від місця, де була стара з 1711 року, спалена в 1915 році грекокатолицька церква, патріарх Мирослав Любачівський освятив перший камінь під будівництво нової церкви в Радехові, а в 1992 році розпочато тут будівництво сучасної церкви, (автор проекту Іван Коваленко), яке завершено у 2000 році. В 1998 році на куполах церкви було встановлено 9 хрестів, а 29.08.2004р. храм св. Миколая освячено.
У визначеній сьогодні міською владою для першочергового покращення благоустрою центральній частині міста за минулі десятиріччя було втрачено багато історичних будівель. Дерев’яні будинки згоріли в часи Першої Світової війни та від обстрілу російськими військами. Палац графа Бадені був розбомблений радянською авіацією в 1944 році, а його мавзолей-каплиця знищена в 1947 – 1950 роках, римо-католицький костел та дзвіниця за рішенням чиновників райвиконкому зруйновані в 1972 році, двоповерхова будівля захоронки (пізніше родильний дім та адмінприміщення лікарні) поблизу костелу знесені тоді також. Знищено багато надгробних пам’ятників на міському цвинтарі та ліквідовані два давні кіркути. Шість будинків у цій частині центру міста повністю реконструйовано (нарощено поверхи) у радянський період, а 14 будинків з минулого століття знесено, і побудовано у цій частині будинок культури, бар «Оксамитовий», приватний торговий дім («громадський»), райком (тепер будівля райради) з автогаражами, міські туалети (тепер магазин «Світлячок»). Знесено 4 пам’ятники діячам радянського періоду. Видалені квітники, зелені насадження рідкісних видів дерев, липові алеї у графському парку. Збудовано в шістдесятих роках та зруйновано літній кінотеатр на 500 місць у парку та половину давньої з Х1Х ст. паркової кам’яної триметрової висоти огорожі з вхідними воротами та триколонною аркою. Розкрадено (у вісімдесятих роках й за часів Незалежної України) 90% кованих металевих огорож ручної роботи, які доповнювали архітектурний ансамбль центральної частини міста. З старих будівель вул. Урядової (тепер пр. Відродження) розібрано і викрадено кахельні печі початку Х1Х століття. Зруйновано приватні ритуальні будівлі жидівських родин, які мешкали в районі центральної вулиці. Розібрано 4 механічні колонки питної води, з яких кожен, хто потребував джерельної води у центрі міста, міг вручну викачати чисту воду з свердловин, зроблених ще Радехівчанином Федором Шумським. На жаль, Радехів, через знищення архітектурних пам’яток, не увійшов в перелік районних центрів, які мають історико-архітектурну спадщину минулих століть, що охороняється міжнародною організацією ЮНЕСКО. Відповідальність за знищення унікальних пам’яток на території міста лежить на партійних керівниках та тих, хто керував містом в кінці двадцятого на початку 21-го століття.
