Олександр Мишуга – 100 років від дня смерті.

 Серед найвидатніших оперних співаків ми­нулого особливе місце належить Олександру Мишузі. Наприкінці ХІХ на початку ХХ століть він був неперевершеним в операх “Отелло”,  “Аїда”, “Кармен”, “Галька” “Паяци”, “Ріголетто”, “Фауст”, “Фаворитка”, “Бал-маскарад”, “Трубадур”, “Дочка кардинала”, “Євгеній Онєгін”, “Травіата”, “Се­вільський цирульник”, “Янек”, “Страшний двір”. Його  лірико-драматичний  тенор полонив слуха­ча. Любителі музики з величезним захопленням зустрічали його виступи в Римі і Парижі, Берліні і Відні, Петербурзі і Варшаві, Мілані і Лондоні, Києві і Львові. Золотими літерами його ім’я сяє на скрижалях історії світового оперного мистецтва поряд з такими зірками як Федір Шаляпін, Енріко Карузо, Соломія Крушельницька, Маттіа Баттістіні, Аделіна Патті, Модест Менцинський.

 Народився Олександр Пилипович Мишуга 7 червня 1853 року в містечку Новий Витків. Його батько – стельмах і швець, мав невелике сільське господарство, а в 70-х роках був війтом рідного містечка. На третьому році життя померла мати, згодом у хаті появилася мачуха, а потім і її діти. Матеріальне життя сім’ї було нелегким. Змалку хлопець любив народні пісні, а, співаючи разом із братами, милозвучністю свого голосу приваблював сусідів. У 1868 році, в день Святого Юра, батько, їдучи до Львова, взяв із собою Олександра. У соборі, коли хлопець підспівував церковному хору, його помітив регент хору Микита Гетман. За домовленістю з батьком він влаштував хлопця до дяківської бурси. Почалося його навчання у Львові (дяківська бурса, гімназія, учительська семінарія), яке дуже обтяжувало великі нестатки.  Далі він навчався в музичній школі у професора співу Валерія Висоцького. Паралельно з навчанням О.Ми­шуга  співав у хорах,  виконував сольні номери на концертах. У 1880 році вперше з успіхом виступив на сцені з уривками опери О.Монюшка “Страшний двір”. Але співак прагнув удосконалити свою майстерність, тому подався на навчання до Італії – Мекки  вокального мистецтва. За сприяння дру­зів і шанувальників його таланту, Олександр Мишуга дістав деяку суму грошей від Крайового Виділу, Народного дому, дещо виручив від концертів – із цими грішми поїхав до Мілана, де вчився у професора консерваторії Джовані. З 1883 року співав у місцевій опері. В сезоні 1883-1884 років виступав у Львові в операх “Фауст”, “Галька” та інших. Про нього заговорила преса, музична критика. Влітку 1884 року почався тріумфальний шлях у житті артиста. В багатьох операх, зокрема, в італійських та поль­ських, він, як ніхто, чудово виконував провідні ролі. Артист займав почесне місце в історії українського концертного виконавства, як один з найкращих виконавців народних пісень, творів українських та іноземних авторів. Часто виступав разом із Соломією Крушельницькою, Модестом Менцинським, Антоніною Осиповичевою. У житті артист був скромний, вразливий. Завжди почувався сином свого народу. Щедро допомагав бідним, по-князівськи підтримував матеріально ремісничо-про­мислову бурсу, музичне товариство ім. М.Лисенка, літе­ратурно-науковий вісник у Львові, наукове товариство іме­ні Т.Шевченка, київське товариство ім.П.Могили, надсилав гроші погорільцям Нового Виткова і села Полове, допомагав збудувати церкву в Новому Виткові, видати збірку “Зів’яле листя” Івана Франка. Годі порахувати ті щедрі дари, що довгі роки складав на народні цілі. Витківці гордилися тим, бо знали, коли він наїжджав до Виткова під час сінокосів, то любив, як сам казав, дихати витківським пахучим і п’ян­ким повітрям, ходячи по сіножатях, зокрема, по так званій Люті, де була невелика лука Мишуги. А як делікатно він умів допомагати односельчанам, наприклад, купуючи сливи, можливо й непотрібні йому, оплачуючи стократно їх вартість. І не один раз співак-артист надсилав гроші на допомогу бідним, а також родині на відкупівлю піщаного городу – “копані” з рук лихварів, в лапи якого потрапила сім’я його брата Теодора. Не можна не згадати двох деталей біографії артиста, які замовчувалися в радянські часи. Це його участь у палом­ництві галичан до Святої Землі у 1906 році, яку очолював митрополит Андрей Шептицький. Олександр Мишуга співав там (у супроводі хорів з-поміж паломників) релігійні пісні (“Отче наш”, “Плотію уснув” та ін.), а також при поверненні додому світські пісні для паломників (500 осіб) на кораблі. Влітку 1914 року Мишугу запросили на Сокільський здвиг у Львові. Він разом з М.Менцинським із захопленням спостерігав, як вулицями Львова марширували ряди соколів, січовиків та стрільців. Тоді ж учасники свят­кового прийняття співали національний гімн. “І з якою силою та запалом співав тоді стрий “Ще не вмерла Україна”! (Зі спогадів Луки Мишуги про свого дядька). Це був останній спів Мишуги на рідній землі. У 1914 році Олександр Мишуга захворів і поїхав на лі­ку­­вання до Італії, де його застала Перша світова війна. Всі його збереження, що були у варшавських банках, пропали, і він терпів спочатку матеріальну скруту. Але підлікувавшись, Мишуга почав вести школу співу в Римі, а пізніше – в  Мі­лані й курортному містечку Раміолі. Давно відомий в Італії і як співак, і як педагог, учнів він мав предостатньо. Вони тяг­лися до нього з усіх куточків Італії та із-за кордону. Італійський клімат і курортне лікування значно покращили його здоров’я, а добре оплачувана праця принесла матеріальні достатки, але він дуже тужив за рідним краєм. У Раміолі  Мишуга познайомився з подружжям Майєю та Улофом Чінбергами  зі  Стокгольма,  які запропонували йому переїхати до Швеції. Олександр Мишуга погодився і десь в кінці 1919 року був уже в Стокгольмі. Оселився він на дачі Чінбергів в передмісті Стокгольма Альфсьє, де відразу відкрив свою школу співу. Жилося йому тут добре, учнів було багато, отже, і заробляв він теж немало, так що міг пересилати великі суми на допомогу різним українським інституціям в Галичині. У листах він скаржився, що переживає страшну тугу за рідним краєм, писав, що сплатив уже всі борги та збирає гроші, щоб повернутися на Батьківщину, але дещо пізніше повідомляв: “Вже така моя доля, що треба мені було жити на чужині й на чужині треба буде вмирати, а не там, під тихими липами у нашім ріднім Виткові…”. На самому початку 1922 року здоров’я Олександра Мишуги значно погіршилося і подружжя Чінберг виїхало з ним у курортну місцевість, неподалік від німецького міста Фрайбург, маючи надію, що прекрасне чисте повітря, чудові кліматичні умови та відповідне лікування допоможуть. Але лікарі встановили рак шлунка, негайно зробили операцію та вже було запізно… Після страшних тритижневих мук, 9 березня 1922 року Олександр Мишуга помер. Незадовго до смерті Олександр Мишуга заповів, щоб усе його майно було передано Музичному інституту ім.Ми­коли Лисенка у Львові, а тіло – поховано в Галичині, в рідному Виткові.  Приятелі, учні  й учениці, щирі шведські друзі Олександра Мишуги подбали про те, щоб забаль­замувати тіло і у двох домовинах (одна зі скляним віком) відправити до Львова (на Личаківське кладовище у гробницю родини Савчак, поки у Новому Виткові будували гробницю). “У п’ятницю, 29.09.1922 року, о 15.00 годині в Преобра­женській церкві міста Львів відбулася панахида, яку відправив мітрат о. Білецький в супроводі духовенства. Співали хори “Бояна” і “Бандуриста”, після чого з амвона мав прощальну проповідь отець Садовський. Далі винесено домовину до каравану на вулиці. Ударили дзвони. Хор міського театру відспівав “Beati mortui”,  вслід за тим хори “Бояна” і “Бандуриста” відспівали “Тихий вітер”, і траурний похід рушив до Музичного інституту ім.Миколи Лисенка. За домовиною йшла рідня покійника, найчільніші   представники української громадськості та майже десятитисячна юрба львів’ян. Серед траурних пісень доплив хоровод до Музичного інституту, де з балкона з прощальним словом виступив д-р Іван Копач. Починало смеркатися, коли похоронний похід рушив на залізничний Головний двірець…  ще одне Євангеліє, ще одна жалобна пісня… Загорілись ліхтарі, як домовину знімали з каравану до траурного вагона. Повільно йде домовина ген у рідні сторони, які він так щиро, і кротко любив” (“Діло”, 3.10 1922 року). У суботу, 30 вересня, в полудні домовина була привезена до Радехова. На станції зустрів її радехівський парох В.Пелліх, відправив панахиду від імені громадян Радехова і цілого повіту. Радехівський хор під управлінням диригента – пана О.Хмари відспівав декілька похоронних пісень. На возі, омаянім чудовою зеленню, зложено домовину і пара чорних коней повільно повезла її до Нового Виткова у суп­роводі почесного експорту хлопців в українських націо­нальних строях, що їхали на чорних конях. Там місцевий парох крилошанин о.Теофіл Корчинський (1854-1936 рр.), член товариства Святого Апостола Павла (за значні заслуги у своїй діяльності він дістав звання крилошанина із відповідними відзнаками. У 1918 році був призначений делегатом митрополичого ординаріату Шкіль­них Рад. Його велика заслуга у справі організації допомоги погорільцям Нового  Виткова в 1904 році. Через його руки, як авторитетного пароха, надходила грошова допомога на будову церкви, її внутрішнє оздоблення, зокрема від Олек­сандра Мишуги, з яким він був у приязних стосунках) відправив Службу Божу і щирими словами попрощав великого Добродія місцевої церкви та всієї громади. Львівський хор під орудою пана  T.Купчинського співав цілу Службу Божу. У неділю, 1 жовтня, о 13.00 годині стали до по­хо­рон­ного обряду о.декан Кордуба (парох с.Сушно), о.Євзебій Бачинський, о.Т.Корчинський, о. д-р В.Пелліх, о.М.Коритко, о.М.Демцьо, о.І.Купчинський, о.Л.Діяковський. Багато наро­ду було на Нововитківському цвинтарі, де збудовано вели­чаву гробницю поруч гробу батька покійного Пилипа Мишуги. Почався траурний похоронний обряд. Перший промовляв о.Євзебій Бачинський від імені Ремісничої бурси у Львові (яку покійник так щедро спомагав грішми), другий – радник Дрималик від Музичного товариства ім. М.Лисенка, третій – Степан Федак (адвокат, захисник українців у політичних процесах) – палкими словами прощав славетного співака та великого громадянина і так закінчив свою промову: “Ми ще раз прийдемо до тебе, дорогий Друже, ще раз поклонимося тобі і заспіваємо тобі пісню “Помарніла  наша доля”, одначе в зміненому тексті, бо покінчимо її словами: “а вже прийшов той час лучшої долі для нас”. Домовину встановили у гробниці з таблицею-епітафією: “Олександр Мишуга світової слави артист-співак, що весь труд свого життя, славу та майно рідному краєві в жертву приніс”. …Квіти встеляли йому дорогу в часи його тріумфів на сцені, квітами встелили й домовину, де навіки спочило золоте серце прославленого співака, педагога і великого громадянина-патріота. Все своє життя Олександр Мишуга віддав рідному на­роду, любимій Україні.  Про них він не забував ні у хвилини радості і тріумфів, ні в тяжкі часи невдач і розчарувань. Зі святими словами про безмежну дорогу Україну, рідний йому Витків, він відійшов у небуття. Відійшов, щоб жити вічно в серцях сучасників і наступних поколінь.

Мирослава СТРАЖНИК, керівник музею о. Мишуги.

(за матеріалами книги О.Дзьобана “Історія Нового Виткова”. – Львів. 2006 р.).