Війна щодня випробовує нас на справжність. Перед лицем війни ми ті, ким ми є насправді. І якщо у великому місті можна розчинитися в натовпі й стати невидимим для суспільства, то у маленькому селі не можна ані загубитися, ані стати невидимим. Тут твоє життя, як на долоні. І не тільки твоє життя, а й твої дії. Тут діють особливі закони суспільної моралі і громадської взаємодії. Саме тому мені захотілося більше дізнатися про те, як працюють старостинські округи Радехівської громади в умовах воєнного стану. Я запросив до розмови старосту Яструбичівського старостинського округу Марію Андрущак, завідувачку Народним домом Уляну Матвійчук, знану громадську діячку і волонтерку Марію Бойко та завідувачку публічної бібліотеки Світлану Лозинську. Розпочну нашу розмову з Марією Бойко.
Пані Маріє, вами було організовано пошиття розвантажувальних жилетів. Також завдяки вам налагоджено тісну співпрацю з естонськими та литовськими волонтерами. Ви є організаторкою численних туристичних поїздок історичними місцями нашого краю та приділяєте велику увагу вихованню підростаючого покоління. Розкажіть, які корективи воєнний стан вніс у ваше життя?
Я вже 14 років займаюся туризмом. А з початком повномасштабного вторгнення російських окупантів туризм просто зупинився. Сьогодні кожен став волонтером. Хоча ще продовжуємо працювати в плані туризму з вимушено переселеними особами. Пошиття жилетіврозпочалося з того, що багато чоловіків з нашого села в перші дні війни мобілізувалися до лав Збройних Сил України і вони не змогли придбати такі жилети. Ми почали шукати викрійки та тканину, щоб їх пошити. Так воно й закрутилося далі. На сьогодні ми вже пошили і передали у військові частини на передову близько 1000 таких жилетів. Частину з них залишили для потреб мобілізованих чоловіків нашої громади. 12 дівчат зайняті пошиттям згаданих жилетів. Двоє з них займаються розкроєм тканини. У селі є приміщення меблевого цеху приватного підприємця Любомира Леськіва, де ми в окремій кімнаті встановили швейні машинки та облаштували цех з пошиття. І хоча приміщення меблевого цеху невеличке, власник цього підприємства Любомир Леськів спеціально для того, щоб ми могли поставити швейні машинки, виділив окрему кімнату і на власні кошти придбав ще три машинки. Він жодного разу не ставив питання про те, щоб ми платили за комунальні послуги чи електроенергію. Наші дівчата шиють від восьмої ранку до восьмої вечора. Можна лише уявити, які рахунки приходять йому за використану електроенергію! Ми працюємо в дуже комфортних умовах. Більше того, якщо нам потрібно щось кудись відвезти чи привезти, то Любомир Степанович завжди нам допомагає. Насправді, якби не надане нам приміщення, чи ми могли б шити такі необхідні для наших воїнів речі. Нам навіть не було б де підключитися до електромережі, адже для такої кількості швейного обладнання мусить бути відповідна потужність. Ми це дуже цінуємо. І щиро дякуємо Любомиру Степановичу за його жертовність і допомогу.
– Вами налагоджено тісну співпрацю з литовськими та естонськими волонтерами. Розкажіть про цю співпрацю?
– До нас тричі приїжджали наші колеги-волонтери з Литви з невеличкого містечка Кам’єнєжі та з Естонії. Вони привозили знеболюючі швидкої дії, м’ясні консерви, турнікети, які ми роздавали в госпіталі, а частину передавали по тих напрямках, де була найбільша потреба. Естонські волонтери привезли тканину, з якої ми шиємо жилети. На початку березня на ринку відчувався великий дефіцит камуфляжної тканини, тому наші естонські та литовські друзі дуже вчасно привезли тканину дуже хорошої якості, з якої ми шиємо жилети і військову форму.
– А наскільки реально сьогодні проводити туристичну діяльність?
– На сьогодні ми вже провели дві поїздки. Бо люди все одно хочуть відволіктися та кудись поїхати, щось нове побачити. Внутрішньо переміщеним особам також важливо почути розповідь про історію нашого краю. Багато з того, що вони бачать у нас, для них є нове й незнайоме. Вже провели для них екскурсію історичними місцями Червонограда, організували поїздку в Гавореччину, на батьківщину Маркіяна Шашкевича, відвідали ферму равликів. Це для того, щоб не тільки ознайомити їх з історією нашого краю а дати їм трішки відпочинкового і пізнавального. Я дуже сподіваюся, що після нашої перемоги ми не загубимо той дух, який ми зараз відчуваємо. Дух єднання. Адже війна об’єднала нас проти нашого спільного ворога. І я дуже хочу, щоб і після перемоги ми були єдині, щоб наше згуртування використовували на благо України, її розвиток. Ми не повинні втомлюватися від допомоги фронту. Нашим воїнам на передовій потрібна наша підтримка, допомога, молитва і добре слово. Маленький внесок кожного наближає нашу перемогу. А ще, ми не повинні забувати, що своїм особистим прикладом ми виховуємо наших дітей, адже це наше майбутнє.
– Далі я запрошую до розмови Уляну Матвійчук, завідувачку Народного дому. Пані Уляно, Народний дім села Яструбичі став не тільки гуманітарним центром старостинського округу, але й центром просвітницької діяльності. Як ви провели великодні свята і які заходи вами були організовані?
– Ми хотіли залучити до святкування також і тих людей, які до нас приїхали. Вони з радістю відгукнулися на наше запрошення і допомагали з організацією великодньої фотозони та красивого феєричного дійства. Ми залучили до організації свята школярів, хорові колективи, працівників Харківського театру звукоживопису. У перший день Великодня діти зібралися біля церкви, щоб поводити гаївки. Звичайно, ми запросили наших гостей приєднатися до нас. Для них це було щось нове і вони були дуже вражені нашими традиціями. Казали, що по-особливому відчули дух Великодня і обов’язково запровадять такі традиції в себе вдома. Наш священик запросив їх до великодньої сповіді. Вони зізнавалися, що після розмови з ним відчувають надзвичайне полегшення і душевний спокій. На Великдень зранку всім селом ми зібралися в церкві. Наші гості були вражені, що церковне подвір’я було заповнене дітьми, лунав дитячий гамір. Для них це також було чимось незвичайним. Зараз вони намагаються відвідувати Богослужіння і щось змінювати в собі. Хочуть долучатися до духовного життя нашої громади, стараються допомагати організовувати цікаві заходи. Наші гості допомагали провести захід в Народному домі із застосуванням звукоефектів. Діти малювали квіти і за допомогою проектора та відповідних технологій ми проектували це зображення на стіну. Ці квіти реагували на звук та на рух. Коли діти говорили або співали, вони збільшувалися. Коли діти в залі рухалися під час танцю, на стіні з’являлося зображення писанки, яке розмальовувалося цими квітами. Це було дуже гарно і вражаюче. Організаторами цього дійства стали працівники театру звукоживопису подружжя Гук Олександра Борисовича і Куліковської Наталії Валеріївни. Ми дуже гарно співпрацюємо з ними. Плануємо організувати гурток малювання для дітей і будемо вчити наших дітей живопису.
– А якою, на вашу думку, має бути Україна після перемоги?
– Сильною і щасливою. У нас мають горіти очі від радості та завзяття, але ми маємо пам’ятати, що не можна розслаблятися. Мусимо бути зібраними і стійкими, адже нам потрібно не просто вистояти і перемогти. Нам потрібно зробити нашу Україну квітучою. Пригадую, як у перші дні війни мене охопив страх. Страх за те, чи зможу я виконувати наш Гімн, розмовляти українською мовою. До війни я не сприймала слова нашого Гімну так, як зараз. Вони ніколи не викликали у мене такі сильні і хвилюючі емоції. Ми не маємо права зараз опускати руки, розслаблятися, а маємо беззастережно вірити в нашу перемогу. Всіма доступними засобами підтримувати наших воїнів. Їм дуже важко на передовій, а коли ми опустимо руки і будемо лити сльози в очікуванні тривоги, то їм буде ще важче. Тому ми маємо бути зібраними й вірити, що все буде Україна і перемога буде за нами.
– Запрошую до розмови завідувачку публічної бібліотеки села Яструбичі Світлану Лозинську. Пані Світлано, розкажіть як сільська бібліотека долучається до активного життя громади в умовах воєнного стану?
– У перші дні війни я старалася відразу ж влитися в активне життя громади і намагалася бути чимось корисною. Спочатку ми долучалися до плетення маскувальних сіток, займалися волонтерською діяльністю, а потім я дійшла висновку, що потрібно працювати з нашими читачами у тому напрямку, в якому ми працювали в мирний час. Першим нашим заходом, який ми провели в нашій бібліотеці, був майстер-клас з писанкарства. Ми запросили до себе бібліотекаря з дев’ятої школи міста Червонограда Галину Лех, яка показала нашим дітям, як користуватися писачком та навчила розмальовувати писанки. Того дня до бібліотеки на майстер-клас завітали і наші гості з Луганщини. Їм було дуже цікаво спостерігати як створювалася великодня писанка. І самі вони, мабуть, вперше в житті спробували розмалювати писанку.
– А чи стараються вони розмовляти українською мовою?
– Звичайно. І не тільки стараються вчити українську мову, а й долучаються до наших українських звичаїв, вчаться готувати традиційні українські страви, читати українські книжки. Хочуть стати близькими нам, намагаються допомагати у всьому.
– Далі ми розмовляємо зі старостою Яструбичівського старостинського округу Марією Андрущак. Пані Маріє, ваша громада на сьогодні збільшилася за рахунок тимчасово переміщених осіб. То ж як даєте собі раду і хто вам допомагає?
– На початку війни наше село прийняло 100 тимчасово переміщених осіб. Сьогодні в селі проживає 60 переселенців. Велику допомогу нам надає приватний підприємець Ігор Володимирович Порицький і, звичайно ж, жителі села. У селі є багато родин, які взяли до себе внутрішньо переміщених осіб. Люди намагаються гуртуватися і радо відгукуються на прохання про допомогу. Перед великодніми святами ми всі разом прибирали територію села та сільського цвинтаря. І переселенці працювали разом з нами. Звичайно, що більшість людей мріють повернутися в свої рідні домівки. Але є також і сім’ ї, які не проти оселитися в нашому селі через те, що втратили свій дім. Вони дуже подивовані тим, що в нас у селі люди не замикають двері перед сусідами, підтримують добросусідські відносини і допомагають один одному. Одна жіночка з Донеччини якось зауважила, що у нас дуже спокійно і легко живеться, бо ми маємо справжніх ангелів-хоронителів – це коріння нашого роду, дух наших предків. А де поховані її прародичі вона навіть не знає. Почувши від нас, що нашій церкві вже понад 400 років, вони були дуже вражені, що громада з такою любов’ю дбає про свій храм і з таким трепетом зберігає батьківські традиції. Наші гості дуже багато вчаться від нас. Намагаються влитися в громаду і вчаться бути українцями. До нас переїхало багато молодих людей, які продовжують працювати дистанційно. Діти дистанційно вчаться в школах, є викладачі, які дистанційно читають лекції своїм студентам. Я була дуже вражена тим, що всі мисливці села, 35 осіб, на другий день війни о восьмій ранку вже стояли під дверима сільської ради, щоб повідомити, що їдуть до військкомату. Ще ніхто не оголошував про загальну мобілізацію, не надсилав повісток. Ці люди зробили свідомий вибір стати на захист України. Я дуже вдячна своїм односельцям, адже зараз ми живемо, як одна велика родина. Я по-справжньому маю ким пишатися. Бо нікого не треба просити про допомогу, кожен сам допомагає чим може. Коли є любов у серці, то є спокій на душі. Ми якось жартома обговорювали із жінками, що ми будемо робити, коли дочекаємося перемоги. Одна з них сказала: «Будемо радіти і голосно кричати: «Господи, дякуємо тобі за перемогу і дякуємо за те, що ми українці».
Розмову вів Михайло ТИМРУК
