Фестиваль-ярмарок народних ремесел «При майстрах якось легше. Вони – як Атланти».
Освячення Храму.
У 2022 році вписано ще одну сторінку в історію духовного життя села Яструбичі. 9 жовтня 2022 року освячено новозбудований храм святого Архістратига Михаїла. Більше як 30 років громада села разом з настоятелем яструбичівської церкви св. Архістратига Михаїла отцем Володимиром Микитюком, йшла до цієї події. Стара яструбичівська церковця, будівництво якої датується 1756 роком, хоча, як стверджують старожили, вона є ще давнішою, вже не вміщала всіх парафіян. Адже село Яструбичі постійно розвивається і розростається. Так за переказами старожилів, бабинець і захристія старого храму неодноразово добудовувалися, розширювалися хори, мурована дзвіниця була збудована в період з 1938-1939 років. Перед тим тут стояла дерев’яна дзвіниця. Центральний дзвін було придбано у 1991 році. Так як під час Другої світової війни дзвони були вивезені німецькими окупантами. Перша згадки про священиків, які душпастирювали у Яструбичах, датується 1679 роком. Настоятелеві храму Володимиру Микитюку вдалося здійснити дослідження і встановити точну кількість священників, які більше як за триста років душпастирювали в Яструбичах. Тут служили священники: о.Демян Назаревич, отець-сотрудник Миколай Федаш, о. Іван Матвіїц, який 56 років душпастирював у Яструбичах, упокоївся у 1948 році, отець-сотрудник Остап-Стах Шафран та багато інших. Загалом за більше як трьохсотлітню історію церкви у Яструбичах душпастирювало 18 священнослужителів. А на місцевому цвинтарі поховано три священники. Із 1988 року і до сьогодні в Яструбичах душпастирює отець Володимир Микитюк. Подальші події розвитку Яструбичівської церкви тісно переплилися з подіями становлення Української незалежної держави, бо, на думку о.Володимира Микитюка, церква і держава не можуть існувати відособлено. У 90 роках минулого століття першою визначною подією в житті церкви були збори прихожан, на яких обговорювалося питання з визначення статусу церкви. Після гарячих дискусій парафіян, якої конфесії має бути церква -Українська Православна Автокефальна чи Українська Греко-Католицька, більшістю голосів було прийняте рішення на користь УГКЦ. Збори відбулися у місцевому Будинку культури в кінці листопада 1989 року. Це відразу ж на другий рік після призначення на парафію о. Володимира Микитюка. Він був переконаний у тому, що після всіх репресій та утисків, яких зазнала Українська Греко-Католицька Церква за всю історію свого існування, вона мала бути відроджена разом з молодою Українською державою. А тому о. Володимир Микитюк підтримав рішення громади і яструбичівська парафія увійшла в лоно УГКЦ. 20 серпня 1991 року на сесії Ясрубичівської сільської ради було прийнято рішення розпочати будівництво нової церкви . Цій неординарній події передувало відновлення та освячення знищених радянською владою історичних пам’яток на території села. Так 7 травня 1990 року був освячений український синьо-жовтий прапор і капличка, встановлена на честь скасування панщини, 20 червня цього ж року на сільському цвинтарі був освячений Мальтійський Хрест на могилах борцям за волю України, 4 грудня 1990 року освячено Хрест на Символічній могилі борцям за волю України, 1 вересня 1991 року освячено пам’ятник жертвам політичних репресій радянської влади. 21 червня 1992 року Єпископом кир Філімоном Курчабою був освячений наріжний камінь під будівництво храму, за участі священиків радехівського та сокальського деканатів при численному зібрані місцевої громади та навколишніх сіл, фундаторами тодішнього будівництва були уродженці села Яструбичі Іван Квасниця, Степан Майкович і звичайно ж численна яструбичівська громада. Фактично, будівництво нової церкви розпочалося ще у 1990 році. Проект будівництва, розроблений Львівською проектною організацією «ЛьвівАртпроект» (директор Коваленко) був затверджений Львівською архиєпархїєю, згодом були внесені деякі зміни до проекту. Спочатку фінансування будівництва взяли на себе Червоноградська фірма «УкрЗахідБуг» під керівництвом генерального директора Івана Гавриловича Квасниці, який походив зі села Яструбичі, будівельне управління №23 (керівник Гук Іван Ількович), будівельне управління № 34 (керівник Макутра Степан Миколайович. Великий вклад в будівництво храму вніс також директор фірми «Львівпромгаз» Майкович Степан Григорович, керівник заводу «Прибужжя» села Яструбичі Володимир Іванів, який надавав транспорт та робітників на будівництво храму. Величезну підтримку та сприяння у будівництві храму церковна громада відчувала від сільської ради Яструбич. У 1996 році були зведені стіни храму. А 6 червня 1999 року урочисто, при великому здвигу людей і священників були освячені та встановлені на куполи хрести . У 2000 році всередині храму та на фасаду проводилися штукатурні роботи. Весь фінансовий тягар з будівництва храму ліг на плечі громади та жертводавців села. Весь цей час будівництво не припинялося, але проходило повільно. Церковний хор під керівництвом регента Василя Марцинюка (нині, на жаль, покійного) виїжджав на Богослужіння в інші села району та області й збирав пожертви на будівництво храму. Мабуть, символічно, що при спробі відновлення радянського союзу під час путчу 1991 року громада села Яструбичі на чолі з о. Володимиром Микитюком розпочала будівництво нового храму, а через 31 рік, 9 жовтня 2022 року, при новій спробі відновлення росією «тюрми народів» новозбудований храм було освячено. В урочистій обстановці, при великому здвигу людей та священників правлячий Архієрей Сокальсько-Жовківської єпархії Михаїл Колтун освятив новозбудований храм у селі Яструбичі та виголосив святочну проповідь. Владика подякував церковним хористам та регенту Надії Шульган за чудовий супровід святочної літургії, а парафіянам церкви св.. Архистратига Михаїла за їх жертовну багаторічну працю та щиру віру, які допомогли їм втілити в життя їх давню мрію і збудувати величний храм, який єднатиме яструбичан у щирій молитві. Маємо надію, що цей новий храм ще більше згуртує парафіян, стане храмом віри, надії, любові для багатьох поколінь яструби чан. Стане важливим у духовному вихованні дітей і молоді. Варто зазначити, що відповідно до проектної документації новозбудований храм розрахований на 700 місць, його висота становить 34 метри, ширина22 метри, довжина 30 метрів. Проектан іконостасу різьбяр Роман Яблонський, столярні роботи виконував Олег Баран. З Божою поміччю новозбудований храм освячено, але попереду яструбичан чекає ще багато роботи – всередині храму потрібно провести малярські роботи, облагородити церковне подвір’я, у планах будівництво прихрамових будівель, які слугуватимуть не одному поколінню сільчан та єднатимуть людей у щирій молитві бо Бога та жертовній праці на благо громади.
Освячення храму св. Архістратига Михаїла 09.10.2022 року.
Естонський мандрівник і гід-перекладачка з України наближають перемогу.
Естонці знають, що це не тільки наша війна. Допомагаючи друзям, я допомагаю Україні. Ми зараз вперше отримали шанс позбутися московського ярма, правда, дуже важкою ціною. Я думаю, в нашій війні формується справжня еліта України, котра після перемоги має прийти до керування в державі.
30 років Незалежності України
В першу чергу, дорогі друзі, хочу вам подякувати за такий цікавий проект для нас, бібліотекарів! Адже протягом 30 років Незалежності, бібліотека була і є не тільки місцем обслуговування користувачів книгою, а й інформаційним центром дозвілля громади. Вона завжди була в пошуку новітніх ідей, розвитку і збереження кращих традицій села. Нашу розповідь напевне треба почати з коротенького ознайомлення історії села , Яструбичі.
Минуле нашого краю надзвичайно багате історичними подіями. Ще в сиву давнину(епоха пізнього палеоліту – біля 11 тис. років тому) тут селилися наші давні предки. В тогочасних важких умовах вони створювали свою первісну культуру, творили власну історію. Територія наших околиць приваблювала своїми природними умовами людей. Племена селились на берегах річок Західний Буг, Солокія та притоки Бугу та Рати. Звідси можна було добратися на човні до Причорномор’я та Прибалтики. Найдавніші оселі дотуються 4 -3 тисячоліттям до н. е. Яструбичі є різночасовими Із сіл в Радехівському районі . Тут знайдено малі кремнії, гострі пластини, скребачки для очищення шкір, наконечники стріл у формі вербового листя, молоток, ручні рубила. На наших теренах представлені знахідки трипільської культури лійчастого посуду, кулястих амфар. Цікавим з точки зору археології є урочище Біла Гора біля села Яструбичі. Там знайдено багатошарове поселення доби Мезоліту ранньо – залізного часу. Найціннішою є бронзова двопластична фібула ромбової форми . Ймовірно що це виріб з 8-9 ст. Південного тюрко – хозарського походження, і занесений сюди купцями. Історико – культурним надбанням громади села є урочище Чернява біля Мурана, де під час проведення археологічних розкопок у 1975 -1976 роках було відкрито поселення висоцької культури.
На жаль, сьогодні наукові археологічні дослідження на території села не проводяться, зараз цим займається лише краєзнавці – аматори, зокрема пані Кімак Віра. За даними пані Віри із зброї і знарядь праці зустрічалися крем’яні ножі ,серпи, наконечники списів, стріл. Понад 80 гострих керамічних наконечників стріл, а це рідкісно велика кількість, адже вони дуже рідко трапляються в наших краях. На території поселення знайдено цікаві гончарні вироби. До них належать уламки глиняних цідилок, для сиру. Посуд виходив трохи кривобоким – очевидно місцеві мешканці не знали гончарного круга. Цікавими були знахідки на місці древнього кладовища – шила, рибальські гачки, перстні,жіночі підвіски у формі вербових листків. Колекція археологічних знахідок є живим доповненням до краєзнавчого куточка в місцевій сільській бібліотеці. Із книги Теофіля Коструби «Белз і Белзька земля» дізнаємось, що в Яструбичах 1531 році вже існувала парафіяльна церква.Чи була вона першою чи до неї в селі вже існувала парафіяльна церква- невідомо. Старенька дерев’яна церква св. Архангела Михаїла,яка зберігається у селі до цього часу, побудована у 1757 році. Незважаючи на воєнні і післявоєнні лихоліття, церква в Яструбичах була весь час чинна і такою є до сьогодні.
Легенди села Яструбичі.
Був переказ, що на південь від самої середини села, званої «Долиною»: у віддалі якихось 350 метрів, стояла церква, а те місце називали піски на Завір’ю. Церква була спалена під час татарських наїздів. Далі переказ каже, що саме тоді, коли безбожна татарська сарана оточила церкву і при церковні садиби, господар, що орав біля церкви, замість заховати перед бусурманами «святі речі», зляканий зняв із престолу образ Пречистої та дав його порубати лютому ворогові. В той час, коли безпощадний ворожий меч протяв образ Божої Матері, плугатар разом із плугом і кіньми запався під землю, де він буде орати аж до судного дня. Ніколи вже на цьому місці не росла трава. Залишився тільки білий –білий білесенький пісок ,на якому ніяка рослина не хотіла рости. Від того часу, рік –річно на Великдень(це мабуть спалено церкву) йшли люди, головно молодь, на «Піски на Завір’ю», щоб приложити вухо до піску й послухати, як плугар оре землю – пісок, гукаючи на коней, як мучиться за невірність, за зраду… Був ще один, переказ, що передався з роду в рід у Яструбичах. « На Долині»( так говорив яструбецький « народ»), на південному боці головної дороги, яка завдовжки приблизно 3 км простягалася зі сходу на захід по самій середині села, і де ця дорога під простим кутом ( « навхрест») перетинала уявну лінію від пісків на Завір’ю прямо з півдня на північ , біля хати з порядковим числом 43, « була дивна криниця». Оповідали , що дуже -деже давно господар, на грунті якого було багно, постановив загатити пропасть « дряховинням», тобто в’язанками лози, «шинами». Якийсь час після цього ( ніхто не міг сказати, скільки минуло часу), одної темної осінньої ночі знялася над багном « вогняна плахта» і піднялась на небо ( болотяний газ). Наляканий господар зараз на другий день повитягав « лозові шини» та усунув «дряховиння» на береги. Коли він це зробив, побачив зі здивуванням три джерела: одне велике і два малі, з яких сильно била чиста, як сльоза, вода. З часом береги цього маленького озерця, віками званого « Криниця» мала форму трикутника, підстава якого з півночі могла мати 10 метрів і стільки ж, або не багато більше, мали два інші боки. Посередині західного боку того трикутника побудовано дерев’яний місток. Вода в «Криниці» була незвичайно чиста і мала особливі прикмети. Літом була така холодна, що довше як хвилину, не можна було мочити ніг, бо відчувалося болісне зимно. Зігрітій людині було небезпечно напитися тієї холодної води –сильна хрипка була неминуча. В тій воді не росли ніякі рослини, не було жодних водних створінь, як жаб або якихось риб. Різдвяні свята, у тріскучий мороз милися в ній до пояса. Найвизначнішою подією, що відбувалася коло « Криниці», було свято Богоявлення, «Йордан», і зв’язане з ним свячення води в « Криниці».
ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ СЕЛА
Сприятливі природні умови, ліси і дубові гаї (зарослі), річки і озера багаті рибою та дикою птицею, відкритий простір для полювання сприяли розмноженню хижих птахів- яструбів. Найбільш ймовірно, що саме назва села Яструбичі походить від великої кількості цих хижих птахів, які облюбували цей простір. Перша документальна згадка про село « Яструбичі» в «Історії міст і сіл України» датується 1519 роком.
Отже: 30 років Незалежності в Яструбичах. Мені самій відкрилися очі, коли я особисто почала усе це шукати. І насправді, здається 30 років пройшло так багато часу, але і не мало подій відбулося на протязі цих років. На територіях поселення знайдено цікаві гончарні вироби, дитячі іграшки, шила, рибальський гачок, жіночі підвіски, Ми з вами всі добре пам*ятаємо кінець 80 –х років, коли Радянський Союз дає тріщину, коли прибалтійські країни виходять з Союзу, стає питання побудови і відтворення української держави. Власне на тому піднесенні 1991 року так само, як і в усій країні відбуваються синхронно події і в Яструбичах. Зважаючи на факти і розповіді односельчан, першою визначною подією в селі, очевидно, були збори прихожан по визначенню статусу церкви. Після гарячих дискусій парафіян, якої конфесії має бути церква, Українська Автокефальна Православна чи УГКЦ – прийняли рішення більшості на користь УГКЦ. Настоятель храму отець Володимир Микитюк з порозумінням прийняв рішення людей. Збори відбулися у місцевому будинку культури в кінці листопада 1989 року. Активними учасниками цього процесу були:
Марія і Василь Андрущак, Сидор Миколайович Тхір, Іван Федорович Шиба, Ілько Карпишин Степан Крук(Гантонів), Микола Цар, Дмитро Тхір, Іван Лесняк, Ігор Якимович Тхір, Григорій Накрийко, Степан Васильович Сторощук, Павло Васильович Накрийко, Анна Канстантинів Цар, Василь Іванович Карпишин(Савків). Анна та Богдан Тхір, Ярослав Іванович Кіх, Роман Кузьмович Тхір, Володимир Васильович ФІлевич, Петро Крук(Чорний ) Наведенні вище громадяни с. Яструбичі, активно включилися у і роботу з відновлення української духовності, відбудови зруйнованих пам*ятників і могил борцям за волю України, розшуку і перепоховання тлінних останків воїнів УПА. Проголошенням Верховною Радою Незалежності України розпочалася новітня історія України. Всі ці події наклалися на життя і свідомість людей у всіх регіонах України і в Яструбичах в тому числі. На неймовірно-духовно-патріотичному піднесенні наші односельчани прийняли звістку про проголошення Незалежності України. Ветерани ОУН- УПА, репресовані, люди похилого віку це радісне історичне рішення зустріли зі сльозами на очах, вигукуючи: “Дочекалися! Наші жертви і боротьба були не марні!” В будинках селян, що мали кольорові телевізори сходилися сусіди , родина, щоб побачити в кольорі рідні національні символи! Після офіційного проголошення незалежності насамперед було вирішено, що в центрі села має майоріти український прапор. І тоді, навпроти каплички, котра символізує Скасування панщини, було побудовано великий флагшток (щогла), щоб підняти синьо-жовтий стяг – один з символів України. Усі події в селі відбувалися при великому здвигу селян, розпочиналися і закінчувалися стрілецькою піснею, «Ой у лузі червона калина похилилася», що стала неофіційним гімном, тоді ще радянської України. Результатом такого патріотичного піднесення стали підсумки референдуму 1 грудня 1991 року на якому 95 % яструбичан проголосували за Незалежність нашої держави! Коли в 1991 році утворюється ціла держава не маючи законів, не маючи органів влади, які працюють і тоді людини самі методом тику починають робити якісь речі, котрі вони вважають правильними на той час. Оскільки завершився період боротьби за волю і незалежність, то насамперед постало питання зберегти пам*ять тому, що багато було втрачено і знищено радянською владою. Новостворений осередок Народного руху під керівництвом Василя Андрущака активно включився в роботу по віднайденню правдивих історичних подій, які відбувалися на нашій території у воєнні і післявоєнні роки. І вже в жовтні 1991 року відбулося перепоховання хлопця, який близько 50 років був похований в Яструбичах. Це – Семен Мельничук, «Чугай» , родом з Бенюги, якого перепоховали у його рідне село.
В цьому ж році була поновлена символічна могила членам просвітницького Руху, яких замордували у львівських тюрмах в червні 1941 року. На могилу поклали і відновили тризуб, який з років війни був засипаний землею. Одночасно проводились роботи в східній частині села, де була поновлена стрілецька могила, що була повністю стерта з лиця землі московськими прислужниками. Височенну могилу висипали піском і обкладали дерном. На верхівці могили встановили металевий хрест. Серед активістів можна відзначити: Накрийка Павла, Шибу Івана, Пікулу Богдана, Андрущака Василя, Царя Микиту і інших трактористів. Ця подія відбулася 4 грудня 1990 року.
В листопаді 1992 року був встановлений і освячений пам*ятний знак (Хрест) на місці загибелі 15 січня 1949 року українських повстанців під присілком Збиця . Пам*ятик був побудований за допомогою керуючого будівельно-монтажним підприємством «Прибужжя», Квасниці Івана Гавриловича, за сприяння директора радгоспу «Прибужжя» Іваніва Володимира Петровича і доброчинців. Імена загинувших повстанців написані на меморіальній таблиці. А вже 22 жовтня 1995 за річкою Західний Буг був освячений металічний високий хрест на місці загибелі в грудні 1946 року окружного провідника Сокальської округи ОУН Якова Притулки з Яструбич і повстанця Царя з села Волсвина. Третій повстанець, який вижив, полковник УПА Василь Левкович, який відбув 25 років у таборах, був присутній на освяченні пам*ятника на місці де знаходилася криївка і загинули його друзі повстанці.
Ще одна гідна подія, яка відбулася 22 лисопада 1997 року біля будівлі колишної плебанії, в центрі села був освячений і відкритий пам*ятник- меморіал «Борцям за волю України». На фоні архітектурної композиції у підніжжі знаходяться таблиці з іменами воїнів ОУН-УПА, жертв більшовицького терору, другої світової війни та списки родин, які були вивезені на Сибір. Пам*ятник побудований за допомогою Івана Гавриловича Квасниці і кошти доброчинців. Пам*ятним є те, що на відкритті був народний депутат України Степан Хмара, заступник голови обласної державної адміністрації Степан Сенчук, місцеві жителі Анна Лещишин, Іван Ткачук та Іван Бриль з Червоноградського меморіалу. Організатором цього міроприємства був Василь Лесняк, голова сільської ради
У перший рік незалежності в селі був закладений камінь для будівництва нового храму, завершення і освячення якого ми чекаєм найближчим часом. Натомість парафіни підтримують і стареньку церкву Архангела Михаїла (1757). І в минулому році з ініціативи Іванкевич Віри , та з допомогою місцевих благодійників, і завдяки головному фундатору, спонсору Лесків Любомиру, перекрили частину даху і замінили хрест на куполі. Всі патріотичні заходи і події в селі супроводжувалися змістовними виступами наших місцевих аматорів, а також Народного хору, який постійно вводив в свій репертуар нові націоналістичні пісні. Про співучість наших односельчан не одноразово схвально відгукувалися жителі інших сіл і районів. Цей дар нам переходить з покоління в покоління, даруючи долею талановитих керівників, таких як Здріль Бодан Павлович і Марцинюк Василь Степанович, за якого в березні 2007 року хор здобув звання Народного. На сьогоднішній день, хором керує Шульган Надія Ярославівна.
Хочу ще додати дуже цікаві і позитивні події села. Завдяки нашій односельчанці, Марії Бойко неперевершеній цінительці свого рідного села і своєї професії – гіда, Яструбичі, мали честь приймати багато гостей з інших країн ,зокрема хор стародавньої французької пісні Де Шамбріль з містечка Монсант Герей (західна Франція). Вони три дні гостювали в Яструбичах, в сільській церкві співали недільну літургію І окрім цього дали концерт на церковному подвір*і ,гучно гуляли українське весілля з усіма традиціями, вишиванками, місцевими наїдками і напитками, весільними співанками і танцями – це було справжнє українсько-французьке свято! Ця гостинність припала на 28 сепрня 2013 РОКУ. Також у 2018 році наше село відвідав естонський мандрівник Арно Павел, який провів цікаву зустріч у місцевій школі, завітав до сільської бібліотеки, на вело-екскурсії, ознайомився сільськими краєвидами. Внаслідок таких відвідин Яструбичі потрапили на сторінки його авторської книги «Подорожі на УАЗику», де власне три сторінки присвячено нашому селу з фотографіями і описами гостинності яструбичан, які стали відображенням всієї України в очах естонського мандрівника. Треба сказати про Великодню літургію у 2019 році, коли до Яструбич приїжджав молодіжний юнацький хор Центрального Литовського телебачення і разом з місцевим хором співали і хороводили гаївки біля церкви. Влітку цього ж року десять школярів нашої школи мали можливість взяти участь у спільній Литовсько-Украінській програмі, де 5 днів вони з дітьми з міста Мюсмінкай (центральна Литва) обмінювалися знаннями, культурою, і на закінчення відбувся великий гала-вечір, де була представлена культура і традиції двох країн. За роки незалежності, на великий жаль, в Яструбичах розпалося колективне господарство «Прибужжя». Натомість, не утворилося жодного фермерського господарства, багато земель пустує, а краща земля віддана в оренду невідомим інвесторам. Протягом 30-ти років незалежності у селі були створені і функціонують наступні приватні підприємства:
- Єдиний в Україні цех з пошиття матрацної жакардової тканини з повним циклом виробництва – керівник Порицький Юрій.
- Підприємство по виробництву дерев`яних меблів- керівник Леськів Любомир
- Підприємство по вирощуванню і відгодівлі свиней – керівник Філевич Ярослав.
- 4 продуктові магазини 1 господарський.
Також хочу підкреслити державні установи, які працюють :
- Дошкільний заклад «Даринка» – завідуюча Сірко Галина.
- Основна школа, в якій завжди навчається більше ста дітей, які отримують глибокі, міцні, системні знання та успішно вступають у вищі навчальні заклади.
- Будинок культури, директором якого є молода , успішна і креативна Анна КІХ.
- Публічна сільська бібліотека.
- Медпункт.
Наші люди завжди мали активну громадську позицію, висловлювали свою точку зору на різного роду революціях , таких як Помаранчева, чи революції Гідності. Основною професією серед людей є шахтарі, а вони – люди характеру, які тяжко працюють і хочуть жити в достатку. Тому, у зв`язку із частими невиплатами на шахтах, націоналістичними ідеями і вимогами, вони масово їхали, на вічеві площі, спочатку Червонограда , та потім і Києва. Студентство і прості люди з села теж приймали активну участь у різних вищезгаданих революціях . Центром націоналістичних ідей і прориву ( нам всім відомо) стало місто Червоноград. Саме тут вперше в історії СРСР , а точна дата 1 серпня 1990 було скинуто пам*ятник Леніну. А мером міста на той час був наш односельчанин Слука Степан. Тому, на Помаранчеву революцію чи революцію гідності люди автобусами масово їхали і були там днями і ночами. Також наші односельчани , підтримуючи революцію, збирали кошти, продукти харчування, одяг.
Не будемо говорити про імена , щоб нікого не забути чи не згадати, бо їх було надто багато на той час. Як бачимо, мої односельчани завжди у найбуремніші роки історії визначалися високим патріотизмом. Тому коли у Києві розпочалася революція гідності, яструбичани організували свій Майдан на могилі січових Стрільців, з синьо- жовтими прапорами і патріотичними піснями. Хочеться зазначити такий момент в історії, як отець Володимир Микитюк разом з парафіянами провели Новорічну ніч 2014 року на Сафійській площі у Києві, щоб перейнятися духом майдану. А коли оголосили першу мобілізацію, то Слука Іван та Кончук Григорій, не задумуючись вступили до Нацгвардії, щоб охороняти кордони нашої держави. Незалежність України дала поштовх до вивчення історії свого краю, і тих сторінок історії, що були під забороною радянської влади. В 2009 році побачив світ історико-краєзнавчий нарис «Село Яструбичі» авторства Володимира Сироіда і Богдана Пікули.
Через 12 років вийшла друком книга «Історія села Яструбичі – від давніх часів до 1939 року», авторства Василя Лаби і нашого односельчанина Володимира Іванкевича, в якій подано поглиблене дослідження історії села, а також опис деяких родоводів села від 1785 по 1944роки. В 2012 році вийшла друком книга «Спортивне життя Радехівщини», авторства Ігоря Гілевича, Андрія Рурки і Володимира Сироіда, на сторінках якої окремим розділом поміщене дослідження зародження і розвиток футболу в селі Яструбичі, зроблене Володимиром Іванкевичем і Андрієм Руркою. Цей опис дав привід до святкування 100 річчя Яструбичівського футболу, що було проведено в селі 15 вересня 2013 року, за ініціативи організаційного комітету в складі ветеранів сільського футболу: Філевича Ярослава, Крокуша Андрія, Романчука Андрія та працівників будинку культури Крук Маріі та Лозинськоі Світлани . Футбол у нашому селі був поставлений на досить високому рівні . Це улюблений вид спорту нашого краю, який не одноразово займав кубки та перемоги. Також в спорті ми можемо похвалитися своїм земляком, Іваном Данчою. Він боксер-аматор, чемпіон України з боксу(2015) у першій на півсередній вазі , майстер спорту України, найкращий спортсмен радехівського району, брав участь у зйомках фільму «Король Данило». Ще один хлопчик , який відзначився у боксі-це Микола Паращенко, він також займав призові місця на міжнарому рівні серед юніорів, тренеом якого був Курсін Ігор. Звісно, є люди в нашому краю, які пишуть і складають вірші. Та поки це особисті напрацювання. Також ми маємо пісню про Ястубичі, яка стала вже візитівкою села «Моє село» , слова якої написала Катерина Сірко, а музику поклав співак і композитор Василь Марцинюк . Вірю, що в її доробку є ще чимало віршів, які ще увійдуть у якусь невеличку збірку поезій. Є ще і інші таланти прізвища яких хочеться озвучити: Івашків Люба, Шиба Вікторія, Наталя Яцунда , племінниця покійного багаторічного поета Садловського Петра, який кожної неділі в церкві читав свої вірші. За часи незалежності хочу зауважити незмінного декламатора патріотичних віршів Шиша Івана Петровича і Гук Галину Євгенівну. Тут доречно згадати і Кусу Меланію Василівну , колишнього багаторічного керівника Народного дому.
Саме вона працювала в роки встановлення і змінення патріотичного духу яструбичан. Це з її ініціативи на сцені був поставлений перший вертеп, віднайдені слова пісень «Все вище і вище знесем синьо жовтий прапор», «О Україно, о люба ненько», «Живи Україно, живи навкруги». Наше село розташоване у зручному географічному положенні : навкруги і ліси, і річка Західний Буг (всього 5 км. від села), є пряме сполучення з промисловим містом Червоноград. Село живе, розвивається, народжуються діти, є всі умови для повноцінного проживання. Прослідкувати за подіями, які відбуваються зараз, Ви можете в мережі інтернет, на сторінках Фейсбуку Громада с. Яструбичі, Народний дім с.Яструбичі і хештег Публічна бібліотека Яструбичі. Ми любимо своє село, пишаємось ним та гордимося, що саме тут ми народилися . Хочу побажати нашому селу залишатися завжди молодим і квітучим, і, зокрема, його мешканцям – мирного неба над головою, достатку, процвітання, здоров`я кожному аби здійснювались всі плани сучасного розвитку! Боже, дай нам розуму і сили зберегти Незалежну українську державу! А ще хочу подякувати людям , які мені допомогли у висвітленні даної теми, зокрема, нашому краєзнавцеві Іванкевичу Володимиру Михайловичу , гідові – Бойко Марії Миколаївні , голові Червоноградського осередку «Меморіал» Пікулі Богдану ,односельчанину- Михалюк Григорію Романовичу Хочу закінчити свою розповідь такими запрошувальними словами з пісні:
Дуже просимо Вас, якщо знайдете час
Приїзджайте до нас, завітайте до нас –
Щиро Вас привіта Надбужанський наш край,
Де співають пісні і плекають врожай.
Авторка: Світлана Лозинська
